Політологія

Хоча дослідження різних форм масової поведінки за своєю технікою найближче до соціологічних методів, але їх зміст диктує використання ряду методик, адекватних психологічним феноменам, що вивчаються. Звідси і відбір таких дослідницьких процедур, як проективні методики (наприклад, метод незакінчених пропозицій), метод асоціації, семантичний метод і т. ін.

Указані підходи дають добрі результати при вивченні електоральної поведінки, масових політичних орієнтацій, цінностей, політичної культури. Але ці політико-психологічні феномени підкорюються аналізу і використанню інших методів. Так, наприклад, психобіографічний метод дозволяє не тільки виявити вплив окремих характеристик особистостей політиків на конкретні події, але й бачити в окремих політиках модель певного типу політичної культури. Так, у працях Б. Глед про американського політика Ч. Х'юза показано, що після Першої світової війни він був лише виразником пануючого в американській еліті ізоляціоністського настрою.

Вивчення феноменів політичного мислення та політичної свідомості ведеться в політичній психології переважно методами соціальної психології, головним чином її когнітивістського напрямку. Перш за все, об'єктом дослідження стають різні тексти, які обробляються за допомогою контент-аналізу різних модифікацій. Наприклад, у праці Д. Уінтера із співавторами контент-аналізу піддалися тексти виступів Дж. Буша і М. Горбачова для вияву ряду когнітивних характеристик цих політиків. Серед компонентів політичного мислення були переконання, понятійна складність, методи досліджень та деякі інші особливості, перш за все спонтанні (що не були написані раніше) тексти, проаналізовані через їх порівняння з аналогічними кількісними характеристиками 148 вищих політичних керівників з різних країн, культур та періодів. Таким чином, поряд з чисто якісними особливостями, метод контент-аналізу дозволяє використовувати і кількісні параметри, які дають більш об'єктивні результати [138].

Для вивчення політичного менталітету тих груп, що мають артикульовані політичні цінності, існує метод будування семантичного простору цих цінностей. Російський психолог В. Петренко проаналізував політичні штампи і кліше в лексиці нових російських партій. Матеріалом аналізу стали промови відомих політиків, партійні документи. Дані цього дослідження дозволили збудувати багатовимірну типологію створення політичних активістів.

Дослідження особистості у політичному процесі розпочалися ще у 30-ті рр. ХХ ст. і проводилися здебільшого за такими методиками, які дозволяють проникати до непритомної, емоційної галузі особистості, розкривати глибинні мотиви політичної поведінки. В одній із перших політико-психологічних робіт Г. Лассвела матеріалом для вивчення політиків стали їх медичні карти в одному з елітних санаторіїв, де їх лікували від неврозів, алкоголізму тощо.

Сучасні політичні психоаналітики продовжують традицію якісного вивчення особистості політика, створюючи психологічні профілі представників даної професії.

Поряд з цим у політичній психології широко використовуються методи дистанційного аналізу у випадках, коли об'єкт не доступний досліднику. У цих випадках вивчаються не тільки тексти їх виступів, але й відеозаписи, мемуари про них та інші прямі й непрямі джерела даних про особистість у політиці.

Іноді використовують і метод експертних оцінок, який дозволяє оцінити окремі якості особистості, дати прогноз її поведінки. В арсеналі дослідницьких процедур політичної психології постійне місце займає і метод експерименту. Частіше проводять лабораторний, але використовується і природний експеримент. Так, в результаті експериментальної перевірки отримали підтвердження важливі теоретичні положення про закономірності поведінки в політиці. Тверські і Канеман довели, що людині притаманно запобігати високого ступеня ризику [137, Р. 453 - 458].

Знамениті експерименти Мілгрема показали, що у випадку, коли є деякий авторитет у вигляді експериментатора, ті, кого досліджують, готові йти навіть на непотрібну в умовах експерименту жорстокість, знімаючи з себе відповідальність за результати своїх вчинків [135]. Недавні експерименти Ласка і Джадда виявили схильність експертів давати більш крайні оцінки кандидатів, ніж це роблять нефахівці. Звичайні громадяни, оцінюючи політиків, керуються не стільки знаннями про те, що і як ті робили у політиці, а виключно враженнями, отриманими напередодні виборів.

Слід позначити, що, крім особисто дослідницьких процедур, в політичній психології використовуються і широкий набір методів, які, корегуючи, впливають на політичну поведінку, свідомість та непритомні структури особистості. Практика політичного консультування включає психодіагностику політичного діяча, аналіз і корекцію його публічного іміджу, розробку стратегії взаємодій як з широкою публікою, так і з особистими однодумцями та апаратом. Така робота політичного психолога передбачає використання методів тренінгу, участі в діяльності та “паблік рилейшнз”, розробку рекомендацій з ефективної політичної комунікації.

Як правило, чим складніші політична дія, процес, явище, тим більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психологія.

Нарешті, можна виокремити основні особливості політичної психології як науково-прикладної дисципліни. По-перше, вивчати та аналізувати політичну психологію можна з урахуванням формування політичної психології в процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, з різними суб'єктами, інститутами влади. По-друге, враховуючи віддзеркалення політичних подій і процесів, яке має фактично поверховий характер, політичну психологію не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення. По-третє, у зв'язку з тим, що у відносинах між суб'єктами політики домінують не раціональні, а чуттєві, емоційні елементи свідомості, політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення. В-четвертих, переважній більшості суб'єктів політики властива швидка і чутлива реакція на зміну політичних умов, політичної ситуації. П'ята особливість політичної психології полягає в тому, що політичний процес взагалі неможливо уявити без боротьби ідеологій, їх неоднозначного впливу на людей, на формування та існування самої політичної психології. Нарешті, політичні процеси і події завжди детерміновані в часі, тому що це є відображення майбутніх не перпспективних інтересів і потреб людей, а насамперед сьогоденних, поточних.

Політична психологія має і різні форми виявлення, серед яких - політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля, відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи, звички, навички, традиції, переконання, чутки і т. ін. Завдяки результатам вивчення перелічених та багатьох інших форм виявлення політичної психології, що реально спонукають людей до політичної діяльності, політична наука збагачується знаннями про політичну поведінку як окремої людини, так і різних соціальних угрупувань (соціальних груп, класів, спільнот тощо), отримує можливість визначити індивідуальну відповідальність як окремого громадянина, так і групи політичних діячів за становище, що склалося в суспільстві. Оскільки політику творять конкретні люди з властивими їм рисами, остільки необхідно враховувати, що дії та вчинки людей безпосередньо пов'язані з їх психологічними особливостями, які і вивчає політична психологія, щоб надати практичні поради щодо попередження чи подолання різних небажаних для суспільства проявів поведінки людей у політиці.

3. Охарактеризуйте внутрішню структуру політичної психології.

4. З яких понять складається категоріальний апарат політичної психології?

5. Дайте визначення предмета політичної психології.

6. Що є основними об'єктами політико-психологічних досліджень?

7. Які основні напрямки політичної психології ви знаєте?

8. Перерахуйте найпоширеніші методи дослідження політичної психології. Назвіть особливості деяких із них.

9. Виокремити основні особливості політичної психології як науково-прикладної дисципліни.

Тема 16. Політична культура і соціалізація

Звичка - друга натура.

Латинський вислів

1. Сутність і структура політичної культури.

2. Типологія і функції політичних культур.

3. Сутність і типи політичної соціалізації.

1. Сутність і структура політичної культури

Пізнання політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної культури. Політична культура пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, що панує в суспільстві, політичний режим, політичну свідомість та поведінку суспільних груп, класів, партій, спрямованість політичних процесів.

Сутність категорії “політична культура” можливо зрозуміти лише виходячи з визначення культури в цілому. Саме поняття “культура” неоднозначне. Енциклопедичний словник зазначає, що культура (від лат. сultura - виховання, освіта, шанування) - історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який має вираження в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; це система цінностей, соціокультурних норм, способів організації і поведінки, спілкування людей, що історично розвивається. Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (культура середньовіччя), конкретних суспільств, націй і народностей (культура українців), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у вузькому розумінні - сфера духовного життя людей.

Культура - це надзвичайно складне соціальне, матеріальне і духовне утворення, яке виступає у вигляді політичної, правової, естетичної, моральної, світоглядної або пізнавальної культури, а також науки, освіти, релігії, філософії і міфології. Кожен із цих видів культури, в свою чергу, реалізується на рівні культури суспільства і особи, складається з багатьох компонентів, які мають свою особисту складну структуру. Така багатозначність тлумачення культури дається і в розумінні політичної культури. В деяких випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших - розуміють ширше.

При тому, що ще мислителі давнини опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури, термін “політична культура” з'явився лише у XVIII ст. в працях німецького філософа-просвітника Й. Г. Гер-дера. Теорія, що описує концепцію політичної культури як складової політичного життя, сформулювалася лише у кінці 50-х - на початку 60-х років ХХ ст.

Серед зарубіжних і вітчизняних суспільствознавців ще нема єдиного підходу до трактування як самої категорії “політична культура”, так і її структурних компонентів, змісту, функцій. Щодо цих проблем існує широкий спектр думок, формулювань. Це й природно, якщо зважати на складність і багатоваріантність явищ політичної культури, неможливість її зведення до будь-якого чітко окресленого феномену. Політична культура - це система відносин і водночас процес виробництва і відтворювання елементів, що його складають, в ряду поколінь людей, котрі замінюють одне одного.

Особливість політичної культури міститься в тому, що вона становить не політику або політичний процес у їх реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї або іншої національної чи соціально-політичної суспільності про світ політики, всього політичного життя, закони і правила їх функціонування.

У науці склалися два основних підходи до трактування політичної культури. Одні вчені ототожнюють її з суб'єктивним змістом політики, розуміючи під нею всю сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба). Тому поняття політичної культури розцінюється ними не більш як суб'єктивний контекст владно-політичних відносин і є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи. Друга група вчених, вбачаючи в політичній культурі прояв нормативних вимог, сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно), спосіб політичної діяльності, вважають, що це специфічний, суб'єктивний ракурс політики. Абсолютизація обох поглядів містить в собі однобічність: будь-яка політична позиція виявляється в її практичному прояві, а конкретна поведінка може бути простим наслідком обставин. Лише поєднання обох підходів дає певний оптимізм і усуває недоліки кожного окремо.

З наведеного вище визначення політичної культури взагалі видно, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості і політичної поведінки, а лише ті з них, що є найбільш поширеними, типовими для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.

У широкому розумінні політична культура - це сукупність стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру й способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Політична культура є політструктурним, багаторівневим явищем. Різноманітні зв'язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлює її складний стан і організацію. Різноманітні внутрішні структури політичної культури відображають технологію формування політичної поведінки суб'єктів, етапи становлення культурного цілого і окремо взятої країни, наявність різноманітних субкультурних утворень.

Тому слід відзначити, що в різних вітчизняних підручниках і навчальних посібниках структурні компоненти політичної культури розглядаються по-різному. Наприклад, у навчальному посібнику С. Д. Галея і С. М. Рутара [50, С. 214], вони надані на декількох рівнях: ментально-поведінковому - цінності, норми, способи поведінки; ментально-духовному - ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії - елементи культури парламентаризму, політичного державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо. У навчальному посібнику Холода В. В. [129, С. 294] згідно з поглядами Г. Алмонда, який розглядає політичну культуру як психологічний феномен і зводить її до політичної орієнтації, структура політичної культури зображується як трикомпонентні політичні орієнтації:

когнітивний компонент (пізнавальна орієнтація), тобто істинне чи помилкове знання про політичні суб'єкти, об'єкти, інститути та ідеї;

афективний компонент (афективна орієнтація), тобто емоційна реакція індивіда на політичне середовище - різнополюсні почуття і відчуття, зв'язки і залучення або протидія політичній системі;

оціночний компонент (оціночна орієнтація), яка включає цінності, ідеали, вірування, ідеологію.

Вважаючи, що політична культура є однією із сфер культури взагалі, треба схилитися до думки В. І. Муляра [85], що вона за структурою також має бути матеріальною, духовною та функціональною. Звідси основними елементами політичної культури є політична свідомість, політична поведінка і політична інституалізація.

1. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. До її складу входять знання, ідеї, політичні інтереси, погляди щодо різних аспектів політичного життя, і в першу чергу, про політичну систему суспільства, його владу і управління, політичний режим та рівень демократії. Стиль політичної діяльності людини базується на найбільш стійких уявленнях і найбільш типових формах його взаємовідносин з владою, демонструє, наскільки ним засвоєні загальнопризнані норми і традиції державного життя, як вони реалізуються у повсякденності. Такі уявлення формуються як шляхом теоретичного набуття знань, так і на буденному рівні. При цьому на політичні уявлення суттєвий відбиток накладають історичні, національні, психологічні особливості народу. Тому в кожному окремому суспільстві і в кожному його елементі (класи, соціальні групи, індивіди) вони мають свій зміст. Протиріччя, які складаються між засвоєними і незасвоєними людиною нормами політичного життя, стандартами громадянської поведінки, є важливими внутрішніми джерелами еволюції і розвитку політичної культури. Політичні інтереси, потреби, бажання знаходять свій вираз у політичних цінностях, які містять у собі мету, котру людина чи інший суб'єкт політичного процесу повинен реалізувати. До них належать державна влада, суверенітет, політичні свободи, мир, війна, політичні стереотипи про рівність, свободу, соціальну справедливість, правопорядок, гуманізм тощо. На характер політичних цінностей і ціннісних орієнтацій здійснюють вплив тип суспільства, політична система, ідеологія, вони можуть по-різному сприйматися і трактуватися суб'єктами політики як на рівні різних країн світу, так і на рівні окремої держави. Незважаючи на поширення в сучасну епоху загальнолюдських цінностей, політичні цінності зберігають національну специфіку. Так, якщо в країнах Заходу свобода розуміється як можливість вибору, то у посткомуністичних країнах вона часто трактується як вседозволеність. Низький рівень політичної і громадянської культури в посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.

Практична реалізація політичних уявлень і цінностей здійснюється за допомогою політичних настанов, які є ставленням суб'єкта політичної культури до політичного життя, зумовлене характером та рівнем його політичного світосприйняття: активна або пасивна участь у політичному житті, моральні або аморальні політичні вчинки, законослухняність або зневажливе ставлення до законів.

Співіснування ціннісної і чуттєвої мотивації вчинків, відомий незбіг намірів і дій людини додають політичній культурі внутрішньої суперечливості, дозволяють співіснувати в ній логічним та нелогічним елементам, сприяють одночасному підтриманню нею активних і пасивних форм політичної участі індивіда.

2. Важливим є поведінковий елемент політичної культури, який містить політичну дію, політичну поведінку, норми політичних відносин між державою і громадянином. Вони ґрунтуються на історичних традиціях і характері політичної системи конкретного суспільства і виступають фундаментальними стереотипами політичної поведінки, які, в свою чергу, є схематичним, стандартизованим уявленням про політику, що грунтується як на традиційних фольклорних, побутових, так і на теоретичних знаннях. Основою стереотипу є консервативна масова свідомість, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він є носієм закріпленого політичного досвіду, але важко піддається зміні відповідно до нової політичної ситуації. Стереотипна поведінка балансує між крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державною владою до зневажання держави людьми.

Дуже важливу роль у політичній культурі, і, зокрема, в політичній поведінці, відіграють політичні традиції суспільства, суспільних груп. Політичні традиції, розкриваючи історичний аспект політичної культури, виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, передаючи політичний досвід від одного покоління до іншого. Аналізуючи політичні традиції будь-якого суспільства, можна глибоко розкрити його характер, виявити закономірності і тенденції розвитку державної влади, партійної системи, специфіку багатьох рис політичного процесу. При тому традиції часто гальмують прогресивні темпи розвитку суспільства, і потрібен досить довгий час, щоб їх змінити. Але політичні традиції можуть відігравати і позитивну роль, коли вони стають перепоною для зазіхань на державну владу і законність з боку деструктивних сил. Для цього, наприклад, у США створений і діє інститут конституції.

У реальному житті політична поведінка базується на нормах політичної поведінки і політичному етикеті, які є системою правил політичної діяльності, встановлених у конкретному суспільстві або його частинах суб'єктом політики. Вони визначають загальноприйняті вимоги та зразки щодо поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної поведінки мають масовий характер і сприймаються як звичайні правила поведінки. Норми політичної поведінки і політичний етикет в залежності від характеру політичної системи, політичних традицій і стереотипів суспільства мають різний зміст. Так, для політиків західних суспільств власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією, низьким професійним рівнем, а для політики посткомуністичних суспільств ці норми майже не характерні.

3. Третя, інституційна, частина політичної культури містить сукупність різноманітних політичних інститутів: держава і складові її владного механізму, політичні партії і партійні системи, політичні рухи, громадські організації - ті складові політичної сфери суспільства, де реалізується політична влада. Аналіз цієї складової політичної культури допомагає виявити реальний ступінь політичної зрілості суспільства, способи і методи прийняття владних рішень, характер організації самої влади, якість дії закону тощо.

Своєрідним елементом політичної культури є політична символіка, яка виражає основні ідеї чи поняття політичної свідомості і політичної поведінки засобами формалізованих образів: герб, гімн, прапор держави. У комплексі політичні символи виражають ідеологію суспільства (герб), ідеологію соціальних груп (емблема), постають специфічними засобами спілкування між людьми, через які реалізуються відповідні політичні уявлення, настанови, ціннісні орієнтації. Політичним символом є будь-який знак, пов'язаний з сутністю влади, визнаний як такий на основі соціальної конвенції: лев як символ монархії і єдності нації в Англії, орел як символ влади, верховенства і мудрості у США, Німеччині, Росії; Дж. Неру в Індії.

Однією з форм виявлення політичної культури виступає політична культура особи - сукупність позицій, цінностей, норм поведінки, взаємних відносин між владою і громадянином. Політична культура особи містить в собі такі якості як знання сутності політичних процесів, принципів політичної діяльності, оцінку політичних явищ, вміння аналізувати політичну ситуацію тощо. Вона виявляється в системі суспільних відносин через політичну діяльність, соціальну активність. Ця активність може мати три рівні: стихійну участь у політичному житті (від випадку до випадку); свідому, але не систематичну участь особи в соціально-політичній практиці; усвідомлену, цілеспрямовану і систематичну участь у політичному житті суспільства регіону. Політична культура особи обумовлена станом політичної культури в цілому, конкретно-історичними умовами, політичними традиціями, ступенем розвитку демократичних свобод, функціонуванням основних елементів політичної системи, змістом і об'ємом політичної інформації, ступенем залучення громадян до політичного керування.

Рівень політичної культури різних груп населення неоднаковий. У суспільствах, де відбувається перехід від тоталітарних режимів влади до демократичних, у політичній культурі переважають дві тенденції, властиві як окремим групам населення, так і окремим індивідам: радикальна, націлена на корінну перебудову суспільства, і консервативна, яка прагне зберегти попередні політичні та інші структури.

У багатонаціональних державах рівень політичної культури різних народів залежить від наявності або відсутності в їх історичному розвитку досвіду державної розбудови, традицій демократичного керування.

2. Типологія і функції політичних культур

Аналізуючи історичний розвиток різних держав і народів щодо проблеми політичної культури, треба відзначити, що зміст і форми політичної культури значною мірою залежать від певних цінностей і стандартів, форм взаємовідносин з владами, інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній країні проявляється в національно специфічних формах. Отже, типологія політичних культур може здійснюватися за різними ознаками, тому підходів до неї в світовій літературі є багато. У вітчизняній літературі спроб типологізації культур майже не робилося, тому доцільно використати відомі класифікації зарубіжних вчених, які поділяють політичні культури за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками.

Найбільш відомою в сучасній політології є класифікація політичної культури, що запропонована американськими соціологами Г. Алмондом і С. Вербою у книзі “Громадянська культура” [24]. За їх версією, політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації, які можуть домінувати в конкретному суспільстві за історично хронологією: патріархальна, підданська, активістська. Звідси виділяються і три типи політичної культури.

Патріархальний тип політичної культури характеризується орієнтацією на місцеві цінності роду, племені, регіону і може виявлятися у формі місцевого патріотизму. Для нього характерна відсутність у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо державної влади, аполітичність поряд із акцентом на місцевій та етнічній солідарності. Цей тип політичної культури є панівним у молодих незалежних країнах, в яких політична культура знаходиться під великим впливом місцевих субкультур. Сліди такої культури зберігаються у великих індустріальних державах Заходу і в більшому ступені притаманні державам Сходу, де кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичні інститути і політичну систему, але невисокою індивідуальною активністю в політичному житті. Такому типу політичної культури властива орієнтація на історичні традиції і стереотипи. Підкорюючись центральній владі, громадянин чекає від неї певних гарантій свого соціального статуту і життєвих благ. Такий тип політичної культури формувався в умовах феодалізму, але його елементи є і в сучасних суспільствах, де традиційно зберігаються форми поклоніння політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури характеризується активністю громадян у політичному процесі, їх зацікавленістю до участі в політичній діяльності і в кінцевих результатах. Цьому типу властиві раціональна політична поведінка, прихильність до цивілізованих норм політичного життя, національний патріотизм, почуття особистої відповідальності до політичної долі народу.

Г. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що в практиці переважають не чисті типи політичної культури, а їх змішані форми з перевагою тих чи інших компонентів. Найбільш оптимальною і масовою з них є громадянська культура, яка виступає як різновид активістської політичної культури, але містить в собі елементи патріархального і підданського типів культур. Вона найбільш характерна для сучасних демократичних політичних систем і у більшій мірі сприяє їх функціонуванню, тому що відзначається домінуванням політичного плюралізму, активністю людини, лояльністю до існуючої влади.

Крім наведених, Г. Алмонд і С. Верба виділили типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем і за географічним критерієм: доіндустріальну, в якій співіснують різні політичні субкультури, слабко виражена координація дій різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень і яка характерна для всієї людської цивілізації аж до появи капіталізму; англо-американську, котрій притаманні такі цінності, як шанування свободи особи, добробут, повага до владних структур; континентально-європейську, для якої характерний симбіоз англо-американських цінностей і європейських етнічних субкультур; тоталітарну, де відсутні елементи громадянського суспільства, панують тотальна бюрократизація і здійснюється ідеологізація суспільних відносин.

Типологія політичної культури може здійснюватись на основі інших факторів. Так, за властивостями її окремих суб'єктів виділяється електоральна, елітна культури, культура політичного та державного лідера. За національно-територіальною ознакою вирізняються західний європейський та східний азіатський типи. За характером взаємозв'язків і контактів між людьми виділяються конфронтаційний і консенсусний типи. За ідеологічною ознакою розрізняють консервативний, ліберальний, соціал-демократичний і комуністичний типи культур. У залежності від соціально-економічної характеристики суспільства можна виділити ринковий тип політичної культури, де політика тлумачиться людьми як різновид бізнесу, і етатистський тип, для якого характерна панівна роль держави в організації політичного життя і зумовленні умов політичної участі індивіда. На індивідуальному рівні політична культура може бути пізнавальною, що містить істинне або хибне знання про політику; афективною, що містить відчуття зв'язку або протидії до політичних об'єктів; ціннісною, яка відображає оцінки, думки і судження про політичні об'єкти.

У сучасній політології досить поширена деталізована типологія політичної культури, запропонована відомим польським політологом Є. Вятром в 70-х роках ХХ ст. у книзі “Соціологія політичних відношень”. Його типологія базується на аналізі суспільно-політичних формацій і відповідних їм політичних систем. Є. Вятр виділяє три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційному типу політичної культури відповідає рабовласницький і феодальний лад. Йому притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні норми регулювання прав влади і громадянина за твердженням “так було завжди”, незмінність основних норм функціонування політичної системи. Цей тип політичної культури має три різновиди: 1) племінна культура зі значною владою народного віча і обмеженою владою вождя; 2) теократична культура, де володар обожнюється, а його влада обумовлюється релігійними канонами; 3) деспо-тична культура, в якій влада визнається підданими абсолютною і нічим не обмеженою. Є. Вятр для добуржуазної епохи вводить також інший тип політичної культури - станову демократію, де більшість населення повністю відокремлена від влади і позбавлена усіх особистих прав, а останні існують лише для привілейованої меншості. Різновидами політичної культури станової демократії є патриціанська культура (помісі культур давньої Греції і республіканського Риму) і дворянська культура (пізнє середньовіччя у Польщі, Росії, Англії).

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох різновидах: консервативно-ліберальна, яка визнає громадянські права і свободи як цінності, але заперечує соціальні реформи; ліберально-демократична, де основні цінності буржуазної демократії поєднуються з державною практикою соціальних реформ.

Масова політична культура буржуазного суспільства протягом ХХ ст. породила автократичний тип буржуазної політичної культури з його мілітаристськими і фашистськими різновидами: авторитарну і тоталітарну політичні культури, які базуються на скасуванні демократичних прав і свобод громадян і визнанні сильної неконтрольованої влади. Авторитарна політична культура не передбачає активних політичних дій народних мас і вимагає лише їх пасивного послуху. Тоталітарна політична культура, притаманна фашистським і напівфашистським політичним режимам влади, поєднує культ сильного лідера і влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті, але відповідно лише до принципів, встановлених лідером.

Слід зазначити, в сучасній політології визнано, що політичні режими, які існували в країнах світової системи соціалізму, є різновидами тоталітаризму. Це означає, що політична культура соціалістичної демократії у типології Є. Вятра теж є різновидом тоталітарного типу політичної культури.

Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур: класових, етнічних, професійних, релігійних, освітніх, регіональних тощо. Політична субкультура - це сукупність політичних орієнтацій, які значно відрізняються від культурних орієнтацій, домінуючих у суспільстві. Кожна політична субкультура містить в собі і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє цю субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп в економічній і соціальній структурах суспільства, відмінностями з етнічних, расових, релігійних та інших ознак. У деяких випадках відмінності субкультур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, вони інтегруються в неї. В інших випадках субкультури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Таким чином, в кожному суспільстві одночасно можуть існувати кілька політичних культур: загальна політична культура, субкультури, контркультура. Такий плюралізм політичної культури суспільства містить у собі загрозу дестабілізації політичної системи завдяки втраті спільних ідеалів і цілей, руйнуванню звичних уявлень, утворенню в переломні періоди суспільного розвитку розриву між політичною культурою старшого й молодшого поколінь.

Основною особливістю політичної культури сучасного українського суспільства є зародження багатьох субкультур - певних політичних орієнтацій більшості людей в межах існуючої політичної культури. За умов соціальної і політичної диференціації суспільства вони ще не досить стабільні для того, щоб позитивно впливати на процес стабілізації політичної культури суспільства в цілому. Звідси їх конфронтаційний характер, який накладає відбиток на всю гаму політичних відносин в Україні.

Тому однією з найважливіших завдань політичного розвитку нашого суспільства є розвинення і вдосконалення політичної культури в цілому і кожного з її елементів зокрема.

Вплив політичної культури на діяльність суб'єктів політики конкретно проявляється через функції, що вона виконує.

Функція ідентифікації полягає у вираженні і реалізації соціальних інтересів громадян, в усвідомленні ними своєї групової приналежності і визначенні прийнятних для себе способів участі у захисті корінних інтересів соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві.

Функція орієнтації знаходить свій вияв у прагненні людини до змістовного відображення політичних явищ і реалій, розумінню власних можливостей при реалізації прав і свобод в конкретній політичній системі.

Функція адаптації виявляє потребу індивіда в пристосуванні до мінливого політичного середовища, умов реалізації його політичних прав і владних повноважень.

Функція соціалізації сприяє набуттю людиною навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права і інтереси.

Функція інтеграції спрямована на забезпечення різним групам громадян умов і можливостей співіснування в межах конкретної політичної системи, а також збереження цілісності держави та її відносин із суспільством.

Функція комунікації виявляється в забезпеченні взаємодії всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів, мислення і поведінки, забезпечує спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Нормативно-регулююча функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки.

Функція пізнання спрямована на формування у громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань.

Прогностична функція полягає в тому, що на основі знання особливостей політичного життя і діяльності різних соціальних спільнот можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.

Деякі функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаково. Так, в періоди кризи в перехідних суспільствах знижується комунікативна і інтегративна функції політичної культури, що в результаті веде до загострення соціальних суперечностей, втрачається довіра до органів державної влади.

3. Сутність і типи політичної соціалізації

Як суб'єкт політики людина бере активну участь у політичних подіях, певною мірою впливає на її перебіг, використовує різноманітні засоби впливу на владу. В політології для розкриття процесу взаємодії людини із сферою політики використовуються поняття „політична соціалізація”.

Політична соціалізація - це процес входження людини в політичну культуру суспільства, засвоєння нею певної системи політичних знань, норм і цінностей. Тобто політична соціалізація виступає основою формування, відтворення і розвитку політичної культури.

Проблема політичної соціалізації розроблялася в західній політології з 20-х років ХХ ст. Але єдиного підходу до розуміння процесу політичної соціалізації нема і дотепер.

Наприкінці 1950-х років в політології США політична соціалізація визначалась як процес формування особистості під впливом політичного соціального середовища. Класична теорія політичної соціалізації, яку розробили теоретики системного аналізу політики під керівництвом Д. Істона, трактує її як процес навчання людини спеціальним ролям, які їй необхідно виконувати у сфері політики. Акцент уваги західних політологів на взаємодію людини з політичною системою та її інститутами викликаний тим, що політична соціалізація може бути використана як засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим політичним силам норм, цінностей і цілей у формах, не помітних для самого індивіда.

За думкою представника американської школи філософії антропології Дж. Міда, соціалізація в політиці трактується як засвоєння індивідом зразків поведінки, запропонованих йому суспільством, і відбувається через спільну групову діяльність, в якій індивід ототожнює себе зі своєю політичною спільнотою і діє у відповідності з її постановами.