Конфлікт - неминуча і постійна властивість соціальних систем. Вони мають достатньо конфліктів, починаючи з конфлікту людини з самою собою через несумісність цінностей, припустимо морального та політичного характеру або моральних настанов та фізіологічних потреб і закінчуючи конфліктами держав та цивілізацій. Кожний соціальний організм містить в собі протилежності. Це такі сторони, які находяться в нерозривній єдності та такі, що взаємовиключають одне одного, причому не тільки в різних відношеннях, але й в одному і тому ж плані. Немає протилежностей без єдності, та немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносна, боротьба -абсолютна. Даний механізм являє собою джерело конфліктів в соціальних системах та є механізмом їх саморозвитку. Конфлікти володіють величезною інерцією та руйнівною силою. Разом з тим, оскільки вони виникають як органічне продовження внутрішніх протиріч соціальних систем, ігнорувати ними неможливо, неможна робити вигляд, що нічого особливого не відбувається, і все утрамбується само собою. Це - свого роду нарив на соціальному організмі, що сигналізує про захворювання, що вказує що в ньому не все гаразд, нагромадились диспропорції та дисонанси, а тому необхідно щось відрегулювати, щось змінити. Тому подолання конфліктів потребує втручання в сам організм та являє собою одночасно засіб запобігання або зняття негативних наслідків для його учасників і засіб лікування соціуму.

Ось чому так важливе розуміння природи та технології політичного конфлікту, його факторів та механізмів подолання.

1.Природа соціального конфлікту

Питання про природу конфлікту на перший погляд вважається дуже ясним та простим. Але, як це часто трапляється, воно містить в собі декілька інших питань. По-перше, питання про причини конфліктів, по-друге, про їх роль в житті суспільства і в житті окремої людини, по-третє, про можливість регулювання конфліктів. Розуміння конфліктів зв'язано з розумінням природи самої людини. Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Перша точка зору належить Арістотелю (384-322р. до н.е.). В своєму трактаті "Політика" він систематизував погляди, що склалися на той час, на суспільний устрій та дав свою відповідь на питання про кращі та гірші організації спільного життя людей. Арістотель в рішенні головного питання соціології про співвідношення суспільства і індивідів віддає пріоритет суспільству. Суспільство, держава для нього є первинним початком, це цілісність, а окрема людина - частина більш широкого цілого. Держава, право, справедливість ,- за Арістотелем ,- різні сторони державного спілкування, прагнення до якого закладено у всіх людях від природи. Поділ же людей на тих, хто володарює, і тих, хто підкоряється, Аристотель відносить до природних законів. Таким же чином цю проблему вирішує і Платон (427-347р.до н.е.), якого іноді називають першим соціалістичним мислителем.

До рішення питання про співвідношення суспільства та особи на користь людини як окремої самоцінної істоти суспільна думка приходить значно пізніше. Це пов'язано з зародженням і становленням ліберальних економічних та соціальних теорій. Одним з перших соціальних мислителів був Томас Гоббс (1588-1679рр.). Якщо Аристотель вважав, що держава існує від природи і людина є істотою суспільною, політичною, то Гоббс гадає, що природний стан суспільства це "війна всіх проти всіх". Він вважає, що природа створила людей рівними у відношенні фізичних та розумових здібностей. Але ця рівність людей від природи сама по собі не є благо. Навпаки, з цієї рівності здібностей виникає рівність надій на досягнення цілей. Ось чому, якщо двоє бажають одну річ, якою вони не можуть володіти разом, вони стають ворогами. На шляху до досягнення їх цілей вони намагаються погубити або підкорити одне одного. Таким чином, з рівності надій на досягнення цілей виникає взаємна недовіра, яка є безпосередньою причиною війни всіх проти всіх. При цьому Гоббс виділяє три основні причини конфлікту: суперництво, недовіра, бажання слави. Природний стан суспільства, за Гоббсом, має усередині себе тенденцію самознищення. Щоб ця тенденція не реалізувалась повністю, люди приходять до висновку про необхідність укладання між собою договору, результатом якого і є держава. Держава, за Гоббсом, є загальна влада, що здібна захистити людей як від несправедливостей, що чинять вони одне одному, так і від вторгнення чужоземців. Держава, отже, існує не від природи, а в силу суспільного договору, смисл якого містить в собі забезпечення інтересів самозберігання та можливість насильницького подолання конфліктів. В залежності від позиції, що прийняли Аристотель і Гоббс, спостерігається і різний підхід до розуміння конфліктів. Перевага несправедливого початку над справедливим, намагання державних діячів піклуватися перш за все про себе, а потім уже про державу та її підданих - в цьому головна причина конфліктів за Аристотелем.

Гоббс вважає, що конфлікти обумовлені самою природою людини і головним чином природною рівністю людей. Якщо вони рівні в своїх здібностях, то вони рівні в своїх бажаннях. А оскільки предмети їх бажань не можуть належати одразу всім одночасно, то в відношеннях між людьми закладений конфлікт. Це не означає, що люди не здатні до співробітництва. Але це співробітництво вони здійснюють не в силу своїх природних нахилів, а в силу примушування, страху перед покаранням за порушення суспільного договору, згідно якому влада в суспільстві передається державі. Осмислення природи конфліктів в суспільному житті не зупинилось на міркуваннях Аристотеля і Томаса Гоббса. Розвиток різних регіонів світу, становлення капіталізму, війни та революції, що мали місце в XVII - XX ст. давали багатий матеріал для роздумів і для теоретичних висновків мислителів самих різних напрямків. У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів - Т. Парсонса і власну - та зіставивши їх.

Система постулатів Т. Парсонса:

кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура;

кожне суспільство - добре інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Система постулатів Р. Дарендорфа

кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни постійні та наявні скрізь;

кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями і конфліктами, конфлікт - постійний супутник суспільного розвитку;

кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, пропоновані моделі корисні і необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт - постійно присутні в суспільному житті в тих чи інших поєднаннях. Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, можна знайти велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політологічних словниках конфлікт трактується як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Дістон вважає, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. На думку Л. Саністебана конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісних цілей: він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А.Г. Здравосмислов виходить із того, що політичний конфлікт - це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, але не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, групи людей, держави, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво.

2. Типи та функції соціального конфлікту

Одним з перших, хто спробував провести класифікацію різноманітних конфліктів, був американський соціолог російського походження П.А. Сорокін. Він запропонував розрізняти конфлікти перш за все в залежності від того, які вони є - міжособові або міжгрупові, тобто виникають між окремими людьми або соціальними групами. При такій класифікації всі міжнародні, етнічні та багато інших конфліктів відносяться до другої групи.

В подальшому дослідники намагались провести більш детальну класифікацію конфліктів, в тому числі в сфері міжнародних відносин. Свої типи конфліктів розробили такі визначні дослідники, як К. Болдуінг, Й. Халтунг, С. Чейс, К. Холсті та ін. Нерідко ці класифікації дуже складні, містять багато різних параметрів та критеріїв, але є і відносно прості класифікації. Однак всі вони, як і визначення самого поняття "конфлікт", залежать від того, що конкретно той чи інший дослідник розуміє під даним феноменом. Тому до сьогоднішнього дня не існує єдиної, загальноприйнятої типології конфліктів. В традиційних класифікаціях міжнародних, або, наприклад, етнічних конфліктів, якими часто користуються на практиці, конфлікти розрізняють на основі того: скільки сторін в них приймають участь, хто є прямими та непрямими учасниками конфлікту. За цим критерієм можна виділити внутрішні конфлікти, міждержавні, регіональні конфлікти, світові війни. Якщо учасників конфлікту більше двох, то вони є багатосторонніми. Такі конфлікти врегулювати складніше. Варто звернути увагу на такі фактори, як: інтенсивність та характер конфліктної взаємодії, тобто обмежується конфлікт тільки конфліктними відносинами або в ньому мають місце збройні дії. Існує закономірність: чим вище рівень ворожнечі, тим складніше врегулювати конфлікт; на якому підґрунті проявляються протиріччя (етнічна, релігійна, ідеологічна та ін.) і в чому є предмет сперечання (територія, ресурси, сфера впливу). За таким параметром складно виділити конфлікти, що можуть бути врегульовані легше чи важче. Конкретний конфлікт часто може бути описаний на підставі сукупності різних параметрів. Наприклад, конфлікт на Півдні Африки в кінці 70-х - в 80-х роках був одночасно регіональним, ідеологічним та етнічним. В ході конфлікту велись збройні дії. До нього були залучені треті держави, в тому числі Куба, що приймала участь в воєнних операціях, а також США та СРСР, які активно підтримували протилежні сторони конфлікту. У політичній науці найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей - зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві-праві, ліберали-консерватори та ін.). Розбіжності в цінностях є однією з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. В процесі свого формування він проминув три стадії:

· девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;

· відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного ("демократичного") суспільства;

· реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів - пов'язаний із зіткненням різних» насамперед політичних і соціально- економічних, інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію. Конфлікт ідентифікації - суперечності стосовно вільного визначення громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР).

Він спостерігається в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (наприклад проблема трансільванських та словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах значна частина населення не схотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вони мешкали. Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. І навпаки, пошук взаємних компромісів, способів урегулювання антагоністичних конфліктів може привести до зняття гостроти й перетворення їх на неантагоністичні. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними. Одначе вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою, В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов - негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними відносно суб'єктів - учасників конфлікту. Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита - відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння немає, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де "національне питання було вирішено раз і назавжди. Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним. Тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

всередині існуючої влади, коли політичний конфлікт пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'язаний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існуючого політичного ладу.

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регіональні та інші відносини. На сьогоднішній день помітне місце займає один із різновидів соціального конфлікту - міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Міжетнічні конфлікти мають місце в зв'язку з невисоким рівнем соціально-економічного розвитку суспільства, низький рівень загальної освіти етносу, а також невисокий рівень політичного професіоналізму, освіти, загальної і політичної культури у національних лідерів. Це можуть бути і великі відмінності між етносами - наприклад, релігійні, соціально-психологічні, культурологічні. Особливе значення в конфліктах, звичайно, мають відмінності соціально-економічного характеру, що приводять до нерівності, дискримінації. До реальних причин міжетнічних конфліктів можна віднести раптове зникнення стримуючих факторів, наприклад, тоталітарного, авторитарного режиму або влади взагалі. Швидкі зміни в період революцій, мирні перехідні періоди від одного суспільного устрою - до другого, зміни в соціально-економічному положенні етнічних груп в кращу або гіршу сторону, боротьба за лідерство усередині етнічної спільності, намовляння з боку землячеств, що знаходяться за кордоном, прагнення до об'єднання споріднених етнічних груп, бажання повернути собі історично загублені землі або повернутися на них з метою проживання, - все це також може стати причинами для глибоких, затяжних криз в міжнаціональних відношеннях і привести до відкритих конфліктів. Україна має всього три прикордонних сусіда в рамках СНГ (Росія, Молдова, Білорусія) плюс Польща, Румунія, по чорноморському кордону - Турція. До І червня 1997р. було спірне питання з Румунією по острову Зміїному. Свої права на Севастополь періодично пред'являла російська сторона. Українське керівництво намагається вирішувати ці проблеми політичними засобами. Крупний міжнародний конфлікт в середині 90 рр. був в Боснії та Герцеговині - між сербами та хорватами, християнами та мусульманами. Не вичерпаний конфлікт, що мав збройні форми, між Нагорним Карабахом та Азербайджанською державою, Азербайджаном та Вірменією, Придністровською молдавською республікою і Молдовою. В більш м'яких формах має місце конфлікт між Росією та Японією по питанню чотирьох південнокурильських островів, між Росією та Китаєм - по питанню р. Амур та її островів. Кожний конфлікт можна вивчити за допомогою базових параметрів, як-от: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Можна виділити певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:

потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);

конфліктних дій;

розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмінаційних точок, а потім - спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності, оскільки завершення одного конфлікту може викликати інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап - постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це можна спостерігати на прикладах близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії та ін.

Завершення конфлікту може бути згруповане за:

- ступенем розв'язання - повне або часткове вирішення;

характером наслідків - у вигляді успіху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де немає конфліктів - це кладовище.

3. Політична криза

Політичні конфлікти - різновид соціальних. Під останніми розуміється зіткнення протилежних поглядів, розбіжність в інтересах і діях окремих людей та їхніх спільностей - професійних груп, соціальних класів, етнічних, конфесійних та інших груп, держав, їх блоків тощо. Конфліктні ситуації як особливий стан політичного життя - явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга. Водночас вона виступає індикатором політичного, в цілому соціального конфлікту. В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводять до виникнення конфліктної ситуації. Загалом можна вважати, що політична, як в цілому і соціальна напруга виникає, якщо конфліктне протистояння сторін своєчасно не розв'язується і має місце безвихідність логічного розвитку суспільних процесів. За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення і, врешті, до подолання, яке може відбуватися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміни обставин. Конфлікт може бути усунений свідомою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на грунті взаємних поступок. Оскільки йдеться про політичну сферу, то мається на увазі, що кожна із сторін повинна виробити позицію, яка передбачає межі допустимих вчинків і характер можливих компенсацій за них. Звичайно, конфлікт не може бути подоланим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація - поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає, що протистояння і протиборство сторін здійснюється за рахунок залучення дедалі більшої кількості населення. Розширення зони конфлікту, збільшення конфліктуючих проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстоких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби - такі неминучі наслідки ескалації конфліктів. Значну роль при цьому відіграє явище, яке в політології називається "ефектом Токвіля". Суть його полягає в тому, що зло зноситься терпляче, як щось неминуче. Проте воно здається нестерпним від думки, що його можна позбутися. Але тоді вже, хоч би скільки зловживань усувалося, ті. що залишилися, стають особливо виразними і відчуття їх неприйняття вкрай пекуче. Один із варіантів подолання конфлікту - повернення до можливості його мирного усунення. Проте нова ситуація формує новий рівень взаємних претензій (як правило, вони зростають) і новий рівень можливих поступок (як правило, вони скорочуються). Неможливість досягнення згоди призводить до політичної кризи, насамперед кризи владних відносин. Політична криза - вища стадія розвитку конфлікту. Основні параметри такої кризи - це порушення в суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами, верствами тощо. Виникає ситуація, коли "верхи" не контролюються "низами", а "низи" - "верхами". Наявні значні збої в функціонуванні політичної системи. Для нормалізації становища вже не досить тільки політичних засобів. Відбувається масове знецінення політичних ідеалів. Поряд з цим з'являються нові, непередбачені, соціально-політичні рухи, як правило, радикалістські. Нарешті, протест проти всього існуючого значно перевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Наростає масивний неспокій, ідейний розбрат. Соціальна впевненість поступається зневірі в об'єктивній цінності політичної теорії і життєздатності існуючого політичного устрою.

Суттєвим елементом політичної кризи є урядова криза, тобто неспроможність уряду розв'язувати поставлені перед ним завдання по управлінню в інтересах народних мас, або певних впливових кіл. Така стадія політичного конфлікту іноді характеризується як революційна ситуація. За певних умов вона може перерости у революцію. Часто використовується таке поняття як "криза політичної системи". Вона має місце тоді, коли позитивних наслідків не можна досягти використанням існуючих способів подолання протиріч. Ознаками такої кризи є насамперед неспроможність основних політичних сил зберегти мінімальний консенсус. Далі ігнорування більшістю суспільства існуючих політичних процедур і неможливість звертатися до звичних форм політичного процесу. Нарешті, неможливість забезпечити більш-менш стійкі інститути виконавчої влади.

Заключна стадія конфлікту, що досяг стану політичної кризи, полягає у виявленні результатів його впливу на суспільне життя, його функціональної ролі в політиці. Стосовно сучасності, оскільки йдеться про розвинуті індустріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади в зазначеному вище розумінні навряд чи можливо. Більш імовірні тут урядові кризи. В зв'язку з цим можливі такі варіанти виходу із конфлікту. Перший, коли політичний режим, по суті, залишається тим, яким був до конфлікту. Відбувається тільки зміна панівної групи. Це не виключає, що наслідком може бути проведення радикальних - структурних, якісних перетворень у господарській та інших сферах. Саме це мало місце в країнах Заходу в 70-ті роки з приходом до влади неоконсервативних сил. Другий варіант: зміна одного політичного режиму іншим при незмінності суспільного ладу. Приклад тому - редемократизація в Португалії, Іспанії, Греції та деяких інших країнах у 60-ті роки. Інша справа тоталітарні режими. Саме тут можливе виникнення політичної кризи, в тому числі кризи влади в повному обсязі.

Політична криза істотно змінює характер та спрямування рішень і діяльності політичних суперників. їх поведінка невіддільна від типу конфлікту. У політичній кризі - вищій стадії розвитку конфлікту поведінка опозиційних сил визначає і визначається формами цієї кризи, наприклад, політичним переворотом. Соціально-політичні конфлікти, як усяке протиборство, приносять суспільству чимало матеріальних, соціальних, моральних і політичних збитків. Але вони виконують і певні позитивні функції. Конфлікти об'єктивно дають змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати про свої інтереси і потреби. Це спосіб розрядки, зняття соціально-психологічної напруги, засіб тиску на поведінку своїх суперників. Конфлікти сприяють чіткому усвідомленню своїх інтересів та інтересів суперників, а найголовніше, вони стимулюють позитивні зміни в суспільстві.

4.Юридичний конфлікт

Сьогодні, як ніколи, актуалізувалася необхідність опанування і врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі є природною компонентою соціальної реальності і тому стали об'єктом вивчення суспільствознавчої та правової наук, перш за все юридичної конфліктології та соціології права. Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв'язання, прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій становлять далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, котра розвивається як перспективний напрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його суб'єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері і, нарешті, розмаїття можливих версій закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними аж до розв'язання. Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт -- це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту -- це протиборство двох або декількох суб'єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов'язане з правовими відносинами, їх юридично значущими діями чи станом. Юридичний конфлікт в його «чистому» вигляді можна представити як протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Тому привід і об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, викликає юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка і переконлива аргументація, вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване. Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що в наслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад, удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок, юридизація політичних стосунків, «зв'язування» правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин тощо. Юридична наука має в своєму розпорядженні чималий поняттєвий інструментарій щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій у правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання» тощо, нарешті, юридичної колізії. Водночас конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема юридична колізія має тлумачитися не стільки як статична суперечливість у праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку. Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичною суперечністю (в широкому контексті), але не кожна суперечність неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і так звані «приховані» (латентні), і більш наявні політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія. Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі (привід, причина, об'єкт, суб'єкти) мають прослідковуватися наявні правовідносини або ті чи інші юридичні аспекти, притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому. Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які з його елементів мають правову природу або пов'язані і правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, оскільки дозволяє встановити чи здатні норми права вплинути на появу, розвиток і розв'язання конфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління, пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії. В сутнісній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об'єкту. Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, то постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет це, по суті, головна суперечність (колізійна чи соціально-правова), заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реальності не може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки, тощо. Об'єкту юридичного конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як. наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі.

Об'єкт юридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає в такому разі або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур спільного володіння (користування) об'єктом. Нарешті, юридичний конфлікт може і не мати об'єкта, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового спору (когнітивний юридичний конфлікт) або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово набуває правових ознак. Типологія і класифікація юридичних конфліктів. Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу з множиною різнобічних об'єктів. В основу класифікації юридичних конфліктів можуть бути покладені, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхейвіорістичний, аксіолопчний чи інші підходи. Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, що виникають як наслідок суперечностей і напруження в соціальній структурі, Р. Мертон виокремлює п'ять типів пристосування індивідів у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм. заколот(бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричиняє неминучий конфлікт, до того ж часто юридичного характеру. В. Кудрявцев та автори, що розробляли проект «Юридична конфліктологія» (1993-1995 рр., Москва. РАН), дійшли висновку, що доцільно виділяти саме «чистий» юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані чи перехідні юридичні конфлікти (у широкому розумінні), «Чистим» юридичним конфліктом слід визнавати спір з приводу права, який у свою чергу може мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія завжди характеризує конфлікт з позицій права. Саме юридичні конфлікти В. Кудрявцев класифікує в такий спосіб:

а) конфлікт, породжений суперечностями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять суперечливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини міждержавними органами і правозастосовними інстанціями стають неминучими, особливо між тими, що здійснюють правонагляд; б) конфлікт, спричинений суперечностями між нормою права і правозастосовною практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;в) конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількома правозастосовними актами. Типовий випадок такого конфлікту -- протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанцій, що породжують новин або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії; г) нарешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв'язку з одним актом права в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб'єктами.

Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб'єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси бути розв'язаною завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і навіть сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і не-правові елементи, можуть або скінчитися юридичною процедурою, або їх слід кваліфікувати змішаними (перехідними) юридичними конфліктами. Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, скоріше вона пов'язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Слід відмітити, що найменш сприйнятливим для юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні. психологічні -- внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин.

Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами нелегко а частіше -- неможливо. В той же час конфліктологічна наука доводить існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має зазвичай теоретико-правовий характер, бо відображує глибокі суперечності методологічного характеру між вченими-дослідниками. викладачами, юристами-практиками щодо тлумачення того чи іншого правоположення. Цей спір з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна ідейна та інша мотивація. Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, важливо відмітити, що може виникнути і так званий «помилковий» юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки змісту проблеми, скільки відсутності юридичного характеру і форми. Цей юридичний конфлікт виникає внаслідок помилки (або неправильної уяви) однієї (чи всіх) із сторін, що очікують проти себе агресивних, неправомірних чи інших небажаних дій. Виключна специфіка юридичних конфліктів полягає в тому, що вони мають особливі критерії, на підставі яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних підстав належать: галузь права, у межах якої виник конфлікт, конфлікти нормотворчості та правозастосування; природа і структура норми, що полягають у мотивації конфлікту;різновид правозастосовної установи (інститут, орган), з якою пов'язана конфліктна ситуація. Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовних або правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і внаслідок цього є корисною для громадян, щоб одержати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, господарського суду, прокуратури, міліції та ін.), якщо конфлікти виникають у зв'язку з діями інших державних установ (міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів і та ін.), ще нерідко провокуються адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях тощо. Шляхи закінчення юридичних конфліктів. Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв'язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі: припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення з можливістю поновлення, скасування конфлікту шляхом його симетричного розв'язання («виграш -- виграш» або «програш -- програш») закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв'язання («виграш -- програш»); переростання конфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту. Отже, конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільшого такими категоріями, як «загасання», «розв'язання», «врегулювання» чи «скасування» конфлікту. Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися за будь-яким з цих «сценаріїв», але що стосується засобів їх розв'язання, але слід передбачити три: насильство, роз'єднання чи примирення. Насильство є характерним для багатьох юридичних (особливо кримінальних) конфліктів, його застосовують у разі, коли протилежна сторона наявне слабкіша і тому з'являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага насильства, адже стратегічно силове розв'язання конфлікту частіше за все є малоефективним. Виняток становить лише застосування «легітимного насильства» уповноваженими органами держави, що закріплено в законі, але вони беруть участь у конфлікті як так звана «третя сторона» і їх дії спрямовані на відновлення правопорядку, справедливості і миру. Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври перемоги; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже переможена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) осуду. Роз'єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя, скасування угоди, договору).Шлях примирення, тобто мирного (політичного чи правового) улагодження спорів, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими або за участю «третьої сторони». Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв'язання конфліктів (серед юридичних їх найчастіше застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах).

Висновок

Отже, конфлікт виконує як позитивні, так і негативні соціальні функції. Існують об'єктивні та суб'єктивні наслідки конфлікту. Позитивний чи негативний вплив конфлікту багато в чому зумовлений соціальною системою. У вільно структурованих групах і відкритих суспільствах, де конфлікт вважається нормою і існують різні механізми його врегулювання, конфлікт, як правило, сприяє більшій життєспроможності, динамізму і сприйнятливості до прогресу. До позитивних функцій конфлікту належать такі як: а) конфлікт виявляє і вирішує протиріччя і тим самим сприяє суспільному розвитку; б) у відкритих суспільствах конфлікт відіграє роль стабілізатора та інтегратора внутрішньо групових і між групових відносин, знижує соціальну напругу; в) конфлікт значно збільшує інтенсивність зв'язків та відношень, стимулює соціальні процеси, надає суспільству динамічності, підтримує творчість та інновації; г) конфлікт сприяє отриманню інформації про оточення, співвідношення силового потенціалу конкуруючих угруповань; д) зовнішній конфлікт сприяє внутрішньо груповій інтеграції та ідентифікації, укріпляє єдність групи, нації, суспільства, мобілізує внутрішні ресурси. До негативних наслідків можна віднести більшість емоційних конфліктів, а саме: конфлікти, що виникають внаслідок соціально-психологічної несумісності людей. Негативним вважають також конфлікти, що утруднюють прийняття необхідних рішень. Негативні наслідки можуть мати і позитивний конфлікт, що надміру затягнувся. Соціальний конфлікт - це відкрите протистояння, зіткнення двох і більше суб'єктів і учасників соціальної взаємодії, причинами якої є несумісні інтереси, потреби, цінності людей. Суб'єкт конфлікту - це активна сторона, що зворотна створювати конфліктну ситуацію і впливати на хід конфлікту в залежності від своїх інтересів. Об'єкту - це один з обов'язкових елементів конфлікту, його причина, мотивація, рушійна сила. Класифікація конфліктів - це спірне питання. Поділ здійснюється за особливостями сторін, за сферами суспільного життя, за мотивацією конфлікту. Складні конфлікти - це нашарування конфліктів один на одного під час розвитку одного з них. Усі конфлікти розвиваються за загальною схемою конфліктів - у чотири стадії. Функції соціального конфлікту можуть бути як позитивні так і негативні.

Література

1. Алешин В. Социология политики. М., 1992.

2. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций,- С-Петербург,2000.

3. Бородкин Ф., Коряк Н. Внимание: конфликт! Новосибирск, 1984.

4. Введение в теорию международного конфликта. М., 1996.

5. Дружинин В. Введение в теорию конфликта. - М., 1989.

6. Ішмуратов А.Т. "Конфлікт і згода". - К., Наукова думка. 1996.

7. Здравомыслов А. Социология конфликта. М., 1995.

8. Козер Л. Функции социального конфликта. Социальный конфликт: современные исследования. М., 1991.

9. Конфликт и пути его разрешения. Куйбышев, 1990.

10. Лебедева М.М. Политическая урегулирование конфликтов: Учебн. Пособие.-2изд.-М.: Аспект Пресе, 1999.

11. Політологія. За ред. О.І.Семківа. - Лівів, 1993.

12. Політологія: Посіб. для студ. Вузів /За ред О.В. Бабкіної, В.П.Горбатенко. -К.,1998.

13. Черныш А.М., Коктусев А.А. Политика и политология: учебн.пособие для студ. вузов