Рефераты
 

Особливості функціонування партійних систем

p align="left">Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - «система з партією-гегемоном».

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система «двох з половиною партій». Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [32, 149].

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

* помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

* поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

* атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

* Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

* Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд [32, 157-158].

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

* системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

* система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

* система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [32, 159].

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи. З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

* призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

* надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

* сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.

2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу

Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму - наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції - ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.

Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн

Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США - республіканська і демократична партії, в Англії - спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [16, № 13, 32-34].

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО - 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво може виникати і справді виникає в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей - пошуками протекцій у тих, хто володіє владою, партійна боротьба - особистими чварами тощо.

Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія -- Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.

Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об'єктивні політичні реалії кожної країни.

Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто -- село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним -- «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії -- «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв'язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності -- «1», релігійні -- «1», культурно-етнічні -- «1», «місто -- село» -- «0,5», підтримка режиму -- «1», зовнішньополітичні -- «1», постматеріалістичні -- «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 -- 7 [1, 28-29].

І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.

Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства

3.1 Становлення партійної системи в Україні

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111].

3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [5, c. 56].

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96].

Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115].

Висновок

Взагалі у становищі українських партій чимало спільного:

у багатьох з них відсутній свій електорат;

спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

вкрай слабкі ідеологічні засади;

переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України [11, c. 182].

Висновки

Отже здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69].

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Додатки

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії.

Дата реєстрації

Назва партії

1

5 листопада 1990

Українська республіканська партія «Собор»

2

15 січня 1991

Українська селянська демократична партія

3

24 травня 1991

Партія зелених України

4

28 червня 1991

Демократична партія України

5

10 жовтня 1991

Ліберальна партія України

6

25 листопада 1991

Соціалістична партія України

7

3 березня 1992

Селянська партія України

8

17 липня 1992

Ліберально-демократична партія України

9

30 жовтня 1992

Українська національна консервативна партія

10

23 листопада 1992

Християнсько-демократична партія України

11

26 січня 1993

Конґрес українських націоналістів

12

1 лютого 1993

Народний рух України

13

4 березня 1993

Соціал-демократична партія України

14

14 травня 1993

Партія «Віче»

15

21 травня 1993

Партія відродження села

16

10 червня 1993

Слов'янська партія

17

5 жовтня 1993

Комуністична партія України

18

17 листопада 1993

Політична партія «Орґанізація українських націоналістів»

19

22 березня 1994

Політична партія «Всеукраїнське об'єднання "Громада"»

20

22 грудня 1994

Народно-демократична партія патріотів України

21

2 серпня 1995

Християнсько-ліберальна партія України

22

16 жовтня 1995

Всеукраїнське об'єднання «Свобода»

23

25 січня 1996

Партія національно-економічного розвитку України

24

30 травня 1996

Народно-демократична партія

25

1 липня 1996

Соціал-демократична партія України (об'єднана)

26

9 липня 1996

Прогресивна соціалістична партія України

27

30 грудня 1996

Народна партія

28

21 березня 1997

Партія «Жінки України»

29

27 березня 1997

Партія «Християнсько-демократичний союз»

30

11 червня 1997

Партія «Союз»

31

11 червня 1997

Всеукраїнська партія трудящих

32

7 липня 1997

Партія захисників вітчизни

33

24 липня 1997

Республіканська християнська партія

34

29 вересня 1997

Українська національна асамблея

35

24 жовтня 1997

Партія «Реформи і порядок»

36

6 листопада 1997

Партія регіонів

37

25 листопада 1997

Партія мусульман України

38

16 січня 1998

Партія радикального прориву

39

19 січня 1998

Партія захисту пенсіонерів України

40

20 січня 1998

Партія «За права людини»

41

30 вересня 1998

Партія «Русько-український союз»

42

20 жовтня 1998

Всеукраїнська чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу»

43

26 жовтня 1998

Партія «Єдина Україна»

44

12 грудня 1998

Українська соціал-демократична партія

45

31 грудня 1998

Патріотична партія України

46

4 січня 1999

Політична партія малого і середнього бізнесу України

47

11 січня 1999

Політична партія «Держава»

48

26 січня 1999

Комуністична партія трудячих

49

30 березня 1999

Партія «Соціал-демократичний союз»

50

30 квітня 1999

Всеукраїнське політичне об'єднання «Єдина родина»

51

13 травня 1999

Політична партія «Вперед, Україно!»

52

20 травня 1999

Політична партія «Ліберальна Україна»

53

11 червня 1999

Партія «Демократичний союз»

54

9 липня 1999

Політична партія «Молода Україна»

55

30 серпня 1999

Трудова партія України

56

3 вересня 1999

Молодіжна партія України

57

16 вересня 1999

Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»

58

24 вересня 1999

Партія приватної власності

59

2 листопада 1999

Партія вільних демократів

60

11 листопада 1999

Партія пенсіонерів України

61

3 грудня 1999

Політична партія «Всеукраїнське об'єднання "Центр"»

62

13 грудня 1999

Прогресивно-демократична партія України

63

16 грудня 1999

Всеукраїнська партія «Нова сила»

64

23 грудня 1999

Партія «Солідарність жінок України»

65

31 грудня 1999

Українська народна партія

66

1 лютого 2000

Народна партія вкладників та соціального захисту

67

4 лютого 2000

Українська партія «Єдність»

68

14 березня 2000

Зелена партія України

69

20 квітня 2000

Партія промисловців та підприємців України

70

4 травня 2000

Партія соціального захисту

71

5 травня 2000

Всеукраїнська партія миру і єдності

72

18 травня 2000

Партія «Справедливість»

73

21 червня 2000

Політична партія «Трудова Україна»

74

6 липня 2000

Партія «Прагматичний вибір»

75

23 серпня 2000

Всеукраїнська партія народної довіри

76

1 вересня 2000

Партія «Націонал-демократичне об'єднання "Україна"»

77

9 листопада 2000

Комуністична партія України (оновлена)

78

22 грудня 2000

Народний рух України за єдність

79

29 грудня 2000

Українська політична партія «Християнський рух»

80

14 лютого 2001

Політична партія «Нова політика»

81

20 березня 2001

Зелена екологічна партія України «Райдуга»

82

22 березня 2001

Партія «Солідарність»

83

27 березня 2001

Українська морська партія

84

30 березня 2001

Всеукраїнська партія духовності і патріотизму

85

30 березня 2001

Всеукраїнське політичне об'єднання «Жінки за майбутнє»

86

30 березня 2001

Комуністична партія робітників і селян

87

30 березня 2001

Партія «Руський блок»

88

8 червня 2001

Партія розбудови, правозахисту недержавних організацій України -- «Партія правозахисту»

89

1 серпня 2001

Політична партія «Вітчизна»

90

29 листопада 2001

Політична партія «Партія екологічного порятунку "ЕКО 25%"»

91

11 грудня 2002

Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна.»

92

28 грудня 2002

Політична партія «Союз анархістів України»

93

5 червня 2003

Політична партія України «Партія політики ПУТІНА»

94

7 листопада 2003

Всеукраїнська Політична партія -- Екологія та Соціальний захист

95

15 червня 2004

Партія «Відродження»

96

7 липня 2004

Соціально-Християнська Партія

97

5 серпня 2004

Всеукраїнська політична партія «БРАТСТВО»

98

1 вересня 2004

Партія «Народна влада»

99

13 жовтня 2004

Партія державного нейтралітету України

100

23 грудня 2004

Партія «Соціалістична Україна»

101

29 грудня 2004

Партія Свободи

102

18 січня 2005

Політична Партія «Всеукраїнський патріотичний союз»

103

30 січня 2005

Політична партія «Третя Сила»

104

16 лютого 2005

Партія «НАШ ДІМ УКРАЇНА»

105

17 лютого 2005

Політична партія «"КМКС" Партія угорців України»

106

17 лютого 2005

Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю

107

25 лютого 2005

Народна Екологічна партія

108

11 березня 2005

Республіканська партія України

109

14 березня 2005

Політична партія «Європейська столиця»

110

14 березня 2005

Політична партія «Нова демократія»

111

18 березня 2005

Політична партія «Партія Здоров'я»

112

22 березня 2005

Народний союз «Наша Україна»

113

23 березня 2005

Громадянська партія «ПОРА»

114

24 березня 2005

Демократична партія угорців України

115

24 березня 2005

Політична партія «Могутня Україна»

116

24 березня 2005

Політична партія «Україна соборна»

117

24 березня 2005

Українська партія «Зелена планета»

118

25 березня 2005

Партія патріотичних сил України

119

25 березня 2005

Партія Труда

120

25 березня 2005

Політична партія «Європейська платформа»

121

25 березня 2005

Політична партія «Інформаційна Україна»

122

25 березня 2005

Політична партія «Совість України»

123

25 березня 2005

Політична партія «Справедлива Україна»

124

25 березня 2005

Українська Консервативна партія

125

20 липня 2005

Партія «СЕЛЯНСЬКИЙ БЛОК "АГРАРНА УКРАЇНА"»

126

14 лютого 2006

Політична партія «Соціал-Патріотична Асамблея Слов'ян»

127

11 квітня 2006

Політична партія «Народно-трудовий союз України»

128

10 липня 2006

Політична партія «СПІЛЬНА ДІЯ»

129

3 серпня 2006

Політична партія «Європейська партія України»

130

15 вересня 2006

Політична партія «Велика Україна»

131

15 вересня 2006

Політична партія «Партія гуманістів України»

132

14 листопада 2006

Аграрна партія України

133

29 листопада 2006

Політична партія «ЄВРОТУРБОТА»

134

13 грудня 2006

Політична партія «Політичне об'єднання "Пряма дія"»

135

21 грудня 2006

Українська республіканська партія Лук'яненка

136

27 грудня 2006

Українська партія

137

20 січня 2007

Політична партія «Українські соціал-демократи»

138

6 березня 2007

Партія «Відродження українського села»

139

13 квітня 2007

Партія «Київська Русь»

140

26 червня 2007

Політична партія «Народна трудова партія»

141

14 січня 2008

Політична партія «Права воля України»

142

28 січня 2008

Політична партія «Союз Лівих Сил»

143

1 лютого 2008

Політична партія «Партія нового покоління України»

144

5 травня 2008

Всеукраїнська козацька партія

145

7 травня 2008

Політична партія «РУСИЧИ»

146

10 червня 2008

Політична партія «Партія Козаків України»

147

10 червня 2008

Політична партія «Козацька Українська Партія»

148

18 липня 2008

Політична партія «Україна майбутнього»

149

6 серпня 2008

Політична партія «Захист місцевих інтересів народу»

150

4 вересня 2008

Політична партія «Пробудження»

151

2 жовтня 2008

Політична партія «Народна воля»

152

2 жовтня 2008

Політична партія «САМОВРЯДНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА»

153

2 жовтня 2008

Політична партія «Партія захисту прав людини»

154

16 жовтня 2008

Політична партія «ВОЛЯ»

155

23 жовтня 2008

Громадянська партія України

156

24 жовтня 2008

Політична партія «Єдина Країна»

157

28 жовтня 2008

Політична партія «Громадянський рух України»

158

28 жовтня 2008

Політична партія «Авангард»

159

18 листопада 2008

Прогресивно-Демократична Партія України

160

17 грудня 2008

Політична партія «Правда»

161

12 січня 2009

Політична партія «ПРАВО І СПРАВЕДЛИВІСТЬ»

162

14 січня 2009

Політична партія «Аграрно-Промисловий Союз»

Список використаної літератури

1. А. Лейпхард про протиріччя та конфлікти партійних систем // Укр. варіанти. - 1998. - №2(4).

2. Базовкін В.Г., Кремень В.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів- К., 1994.

3. Базовкін С, Кремень В. Партії та громадські об'єднання України - К., 1994.

4. Білоус А.О. Політичні об'єднання України.- К., 1993.

5. Ворошилов О., Костильова С. Нові тенденції у розвитку політичних партій України // Нова політика- 1996.-№ 6.

6. Гарань О.В. Убити дракона / 3 історії Руху та нових партій України.- К.: Либідь, 1993.

7. Коломейцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии // Государство и право- 1995-№ 10.

8. Костицький В. Політичні партії в політичній системі "Громадянське суспільство і держава // Право України.- 1995.-№12.

9. Кочетков А.П. Политические партии и партийные системы // Вест. Моск. ун-та-Серия 12- 1999.-№ 6.

10. Кузьо Т. Багатопартійна система в Україні: проблеми і конфлікти// Політологічні читання.- 1993.- № 3.

11. Литвин В. Центризм. Місце злагоди змінити не можна // Віче.-1994.-№1.

12. Литвин В.М. Політична арена України: дійові особи та виконавці.-К.: Абрис, 1994.-495 с.

13. Малярчук В. Партії та електорат в Україні і західних демократіях // Нова політика.- 1996.- № 6.

14. Мартинюк Р.С. Конституційне право зарубіжних країн - особлива частина // Острог, «Національний університет «Острозька академія», 2008, с. 404.

15. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбіті // Віче.-1996.-№ 12.

16. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии //Диалог.- 1990.- №№3,5,7,9, 11, 13, 15, 18.

17. Міщенко М. "Партійна держава" чи "державна партія"? (З практики політичних партій ФРН) // Голос України- 1997-10 черв.-С. 4.

18. Назаренко Б. Сучасні політичні партії України: деякі проблеми та перспективи розвитку // Нова політика.- 1996.- №.4.- С 4.

19. Оксак О. Платформи політичних партій: зміст та критерії порівняльного аналізу //Нова політика.- 2000-№ 2.

20. Острогородський М.Я. Демократия и политические партии.- М., 1997.

21. Піча В. М., Стеблич Б.А. Політичні партії у політичні системі суспільства.- Л., 1994.

22. Політичні партії України / За ред. В.М. Якушика.- К., 1996.

23. Право вибору: політичні партії та виборчі блоки.- К.: Преса України, 1998.- 128 с.

24. Примут М. Політичні партії: взаємодія з інститутами політичної системи //Віче-2000-№ 4.

25. Прозорова Ю. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис- 1994.- № 4.

26. Розумний М. Партійний вибір України //Сучасність.- 1998.-№ 6.

27. Рябов С. Багатопартійність // Політика і час- 1991.- № 8.

28. Стегній О. Українські "зелені" на тлі сучасних реалій // Віче.-1996.-№10.

29. Суфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації // Нова політика.- 1997.-№ 1.

30. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії- К., 1995.

31. Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюварже / Нова політика.- 1996.-№ 4.

32. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник.- Л.: Тріада плюс, 2004.- 528 с.

33. ШмачковаТ. Мир политических партий //Полис- 1992-№ 1-2.

34. Політичні партії та блоки України http://uk.wikipedia.org/wiki.

Страницы: 1, 2


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ