Рефераты
 

Формування етосфери в політичному житті суспільства

Формування етосфери в політичному житті суспільства

МІНІСТКРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ СУСПІЛЬНИХ НАУК

Кафедра політології

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Формування етосфери в політичному житті суспільства

Ужгород - 2009

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ
    • 1.1 Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризи сучасності
    • 1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери
    • 1.3 Етосфера як новий стратегічний шлях розвитку людства
  • РОЗДІЛ 2 МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА
    • 2.1 Політичне життя суспільства в контексті етичних проблем
    • 2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві
    • 2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації
  • РОЗДІЛ 3 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ
    • 3.1 Етика влади та опозиції
    • 3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ
    • 3.3 Наукова етика
    • 3.4 Перспективи формування етосфери в Україні
  • ВИСНОВКИ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП

Актуальність дослідження. Політика і мораль - вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами.

Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб'єктом. Суб'єкт політики - великі соціальні спільноти і утворення - соціальна група, клас, партія, держава. Суб'єкт моралі - вселюдська спільнота, рід людський тобто загальнолюдська мораль. Соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської, окремий індивід - індивідуальна мораль. Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною, мораль же або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження - головне для політика.

Отже, на перший погляд здається, що політика і мораль речі несумісні. Але все ж таки історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях - основні ознаки моральності людини.

Актуальність теми дослідження даної бакалаврської роботи визначається і тим, що політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

На сучасному етапі розвитку суспільства ми спостерігаємо багато кризових явищ. Ціла низка різного роду проблем - політичних, соціально-економічних, демографічних, екологічних тощо - продовжують тривожити кожну людину. Але мало хто вбачає причини кризових явищ у дефіциті духовності й моральності. Між тим оцінка політики й політичного життя суспільства з точки зору моралі - справа не нова, достатньо пригадати хоча б Платона і Аристотеля, християнську традицію. Старий підхід до співвідношення політичного та етичного вже не може задовольнити нас, він не відповідає сучасним реаліям багатостороннього й динамічного світу. Тому ми звертаємося до принципово нової наукової концепції етосфери, яку спробуємо застосувати на прикладі політичного життя суспільства. Проблему формування етосфери в сучасному житті політичного суспільства практично не вивчено, та й сам процес такого формування здебільшого ще в майбутньому. І це тоді, коли формування етосфери як нового стратегічного шляху суспільного розвитку може забезпечити нам вихід із кризи.

Мета даної бакалаврської роботи - розкрити сутність концепції етосфери, та особливості, проблеми і можливості формування етосфери у політичному житті сучасного суспільства, проаналізувати ті аспекти політичного життя, які не співпадають з нормами моралі, а отже є несумісними з формуванням етосфери.

Об'єкт даного дослідження - політичне життя суспільства на початку ХХІ ст. в контексті кризових явищ сучасності.

Предмет дослідження - філософська концепція етосфери, співвідношення моралі й політики, моральні аспекти діяльності в політичній, науковій та інших сферах суспільного життя.

Для досягнення поставленої мети, ми поставили перед собою наступні задачі:

· визначити теоретично-методологічні підходи до виникнення політичної етосфери;

· висвітлити культурно-етичні проблеми сучасності;

· обґрунтувати концепцію етосфери як новий стратегічний шлях розвитку людства;

· розглянути етичні проблемі суспільства, пов'язані з політичним життям;

· визначити принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві в контексті формування політичної етосфери;

· проаналізувати актуальні проблеми політичного життя суспільства з точки зору формування етосфери;

· охарактеризувати етичні норми різних груп суспільства: влади, ЗМІ, наукову етику, тощо;

· розглянути перспективи формування етосфери в Україні.

Методи дослідження. В процесі написання даної бакалаврської роботи використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових статей, метод аналізу, метод порівняння, а також соціологічний підхід - заснований на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, системний підхід, культурологічний підхід, в якому ми орієнтуємося на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Джерельною базою нашого дослідження виступають різні законодавчі та нормативні акти, такі як Конституція України - основний закон держави, де визначаються основні права людини, честь і гідність, недоторканність і безпека як головна цінність [2]; «Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» [6], міжнародний документ, прийнятий Радою Європи 4 квітня 1997 року, в якому визначається головним принципом те, що інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства; Закон України «Про друковані засоби масової інформації» [3], цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України; Закон України «Про телебачення і радіомовлення» [5], який регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова; Закон України «Про інформаційні агентства» [4], цей закон відповідно до Конституції України, інших законів України та міжнародно-правових документів закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва; Кодекс професійної етики українського журналіста [7], який визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей; «Софійська декларація» [8], прийнята під егідою ЮНЕСКО на Європейському семінарі у вересні 1997 року зі зміцнення незалежних і плюралістичних засобів інформації та інші.

На жаль, слід зазначити, що наукових монографічних досліджень по даній темі на даний момент ще не немає. Тому теоретичною та методологічною базою нашого дослідження виступають ряд посібників з політології, з теорії держави і права, праці та статті з філософії.

Для вивчення передумов виникнення концепції про етосферу цінним для нас є збірка філософських праць В. І. Вернадського «Філософські думки натураліста» [19], зокрема, «Кілька слів о ноосфері» [18] та «Наукова думкаь як планетарне явище» [17], де він показує тісний зв'язок філософії і природознавства і розкриває практичне застосування філософського підходу до розуміння шляхів розвитку цивілізації і людства, розкриває сутність свого бачення концепції ноосфери.

Також нами використано критичне дослідження з професійної журналістської етики Д. Авраамова [9], дослідження з політичної комунікації К. Крос та Р. Гакета «Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах: перспективи конкуренції» [33].

Для вивчення сутності політичних процесів у сучасному суспільстві нами використано такі посібники як «Аналіз політики: концепції, практика», Веймера Д.Л., Вайнінґа Е.Р. [16], у якому викладено теоретичні засади, методику і практику аналізу політики з урахуванням суспільних цінностей для експертів, консультантів з законотворчої діяльності ті інших; «Політична філософія» [41] підручник під редакцією Є.М. Суліми та колективу авторів, у якому на основі системного підходу з широким використанням структурно-логічних схем та ілюстративного матеріалу у підручнику висвітлено основні проблеми, що є об'єктом сучасної політичної науки, в контексті філософських та соціокультурних проблем; академічний курс «Політологія» [37] під редакцією Панова М. І. та колективу авторів, який визначає систему категорій і понять, предмет і методи, закономірності та функції політології. У книзі викладені основні проблеми науки про політику, політичну владу й державу, сучасні політичні відносини, режими, інститути та політико-правові процеси. Крім цього нами використано ряд посібників для студентів ВНЗ: з політології - П. Шляхтуна, М. Юрія, В. Пічи, Н. Хоми, І. Дробінки; з теорії держави і права - В. Котюка, з етики - П. Прибутька, Л. Дубчака та енциклопедичних видань - «Політологічний енциклопедичний словник» [40], «Юридична енциклопедія» [59].

Також матеріалом для нашого дослідження був матеріал наукових статей, присвячених проблемам політики, етики та формування етосфери. Зокрема це Беллестрем К.-Г «Влада та мораль» [13], в якій автор аналізує філософський зв'язок між поняттями політики і моралі, та обґрунтовує можливість сумісності цих понять. Правові засади депутатської етики розглянуті в статті Грушанської Н. «Інститут депутатської етики. Поняття та сутність» [24], що містять низку цінних суджень та ідей для нашого дослідження формування етики влади. Стаття Сімкіна Г. М. «Народження етосфери» [48], в якій автор на основі філософського вчення В. І. Вернадського про ноосферу та концепції «благоговіння перед життям» А. Швейцера аналізує народження феномену етосфери. Крім цих матеріалів нами було використано ряд статей з політичних питань таких авторів як П.П. Гайденко, Ю. Н. Давидова та інших.

Бакалаврська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до вивчення етосфери в політичній науці» на основі філософських концепцій та аналізу сучасного стану політичних, культурних та соціологічних процесів у суспільстві ми розглядаємо передумови виникнення феномену етосфери. У другому розділі «Морально-етичні принципи політичного життя суспільства» ми визначаємо проблеми моралі у сучасному політичному суспільстві, принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві. У третьому розділі «Актуальні проблеми політичного життя суспільства з точки зору формування етосфери» ми визначаємо головні принципи етики влади, журналістики, ЗМІ, наукової етики в контексті формування феномену етосфери.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризи сучасності

На початку ХХ століття європейська цивілізація зіткнулася з безліччю проблем, які вимагали осмислення: економічна нестабільність, розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф, занепад традиційних цінностей тощо. На рубежі ХХ - ХХI століть, в умовах зростаючих взаємозв'язків між країнами та взаємозалежності їх в цілому у світі, всі ці суперечності набули глобального характеру. Крім того, за кількістю різного роду потрясінь, які випали на один інтервал - століття - минуле століття не може порівнятись із жодним іншим попереднього історичного розвитку. Саме сьогодні соціокультурна ситуація така, що людському суспільству загрожує антропологічна катастрофа планетарного масштабу. Ознакою наближення до цієї межі є глибинна антропологічна криза, що лише загострюється з плином часу. Поза всяким сумнівом, специфіка і новизна сучасного кризового стану соціуму як світової системи не може розглядатися поза контекстом глобалізації. Остання є основним домінуючим явищем, що відображає динаміку розвитку нинішньої епохи. Орієнтованість глобалізаційних процесів на досягнення якомога більшої взаємозалежності країн світу загострює проблему міжцивілізаційних суперечностей, сприяє нівеляції традицій національних держав і самобутніх локальних культур [27, с. 46].

Для нашого сьогодення вже звичними стали такі визначення сучасності, як «кінець історії», ера науково-технічної революції, постєвропейський час, атомна епоха. Кожна з цих характеристик беззастережно накладається на нинішній стан цивілізації, що переживає техногенний етап свого розвитку. Множинність визначень епохи виражає не лише особливий динамізм і драматизм цивілізаційних процесів, але і усвідомлення світовим співтовариством того, що наш світ перебуває на роздоріжжі - в ситуації кризи. Багато ознак цієї кризи за своєю суттю не є новими: глобалізація лише додала їм планетарного й гранично загостреного характеру [27, с. 51].

Історія людської думки засвідчує, що на цивілізаційні «виклики» завжди знаходилися певні «відповіді». Найвідомішими сучасними концепціями, що з'являються на виклик часу, є глобалістські проекти. Проте, головним предметом їх дослідження була, в основному, екологічна проблематика, а соціокультурна, як правило, розглядалася лише у внутрішньоцивілізаційному аспекті. Такий підхід не враховує специфіки геополітичних реалій сучасності, пов'язаних з глобалізаційними процесами. В цьому значенні, наприклад, концепція Хантінгтона є виходом на більш високий теоретичний рівень, оскільки вона описує міжцивілізаційні взаємодії. Проте, незважаючи на зазначене, й вона не дає повного, багатоаспектного розуміння суті кризи сучасної епохи, а передусім її джерела. Натомість теорія зіткнення цивілізацій пропонує правильний теоретичний орієнтир - обґрунтовує наявність суперечностей між різними країнами і регіонами, їх приналежністю до різних соціокультурних світів. Разом з тим, подібний підхід, втілений у глобалістських проектах, залишає відкритим питання про глибинні підвалини загальної кризи техногенної цивілізації [49, с. 127].

Нинішня техногенна цивілізація, що характеризується особливим суб'єкт-об'єктним типом світосприймання, яке бере початок з епохи Реформації, перебуває в нестійкому стані. Техногенна діяльність людства впродовж декількох століть якісно змінила як природне середовище, так і культуру та соціум. У сучасну епоху науково-технологічний розвиток значною мірою випереджає розвиток соціокультурних регуляторів, які перестали бути адекватними новим технічним можливостям людства. Соціум, наука і культура перебувають на різних еволюційних рівнях. Відбувається очевидне прискорення науково-технічного прогресу при одночасному «консервативному» існуванні людини. Порушився динамічний баланс між технологічним потенціалом суспільства і моральністю. Ця суперечність настільки загострилася, що перетворює проблему антропологічної кризи з філософсько-антропологічної на загальнокультурну, пов'язану не лише з осмисленням ознак і причин критичного стану сучасної цивілізації, але й пошуком універсальних стратегій цивілізаційного розвитку, при дотриманні яких з'явиться вірогідна можливість запобігання назріваючої антропологічної катастрофи [49, с. 135].

Сучасний світ знаходиться в ситуації, висловлюючись термінами синергетики, «стійкого нерівноважного стану». Щоб його змінити або хоча б підтримувати, долаючи негативні тенденції й запобігаючи таким чином антропологічній катастрофі, необхідно виробити відповідні компенсуючі стратегії діяльності та соціальних трансформацій. Попри те, що, починаючи з епохи Нового часу, наука стала важливим чинником культурно-історичної еволюції і соціального прогресу, вона так і не змогла виробити механізми, які сприяють регуляції врівноваженого цивілізаційного розвитку. Натомість вона часто вдосконалювала і нарощувала потенціал руйнівних технологій. Криза наукового розуму, що переживається нами, є зайвим доказом обмеженого застосування наукового знання до вирішення щонайгостріших соціокультурних проблем.

Якщо років десять тому про глобальну кризу говорили лише вчені, то сьогодні цей факт є очевидним. Криза охоплює всі аспекти життя людини, суспільства, природи і техносфери.

Паралельно з деградацією навколишнього середовища розвивається ще небезпечніший процес - процес інтелектуального і морального виродження людини, її обездуховлення. Серед причин її виникнення - відчуження від природи, землі, дому, родини, зростаюча урбанізація, надзвичайна метушливість людини, насильство з боку політичних, соціальних, комерційних організацій, інформаційний вибух. Альберт Швейцер визначив людину ХХ-го сторіччя як «явище явно патологічне», оскільки в ній «виразно ослаблена здатність мислити». Для сучасної технологічної цивілізації здатність мислити підмінюється її імітацією - здатністю механічно накопичувати відомості (думки, факти, правила, зразки) [27, с. 84].

У сучасному світі на психічні захворювання страждає майже половина мільярда людей, причому їх число зростає. З'являються нові психічні захворювання, наприклад, пов'язані зі СНІДом. За даними спеціальних вибіркових досліджень, виконаних в 60-ти країнах за 90 років XX століття, поширеність психічних захворювань зросла в 6 разів. В 40 разів зросла поширеність алкоголізму і в 29 разів - олігофренії.

Порівняно «невидима» деградація на духовному і психічному рівнях призводить до цілком реальної крові. За роки першої світової загинуло приблизно 20 мільйонів людей, що вдвічі більше, ніж за два попередні століття. Друга світова війна забрала 50 мільйонів життів. У більш ніж 150 війнах, які були розв'язані з того часу, загинуло 20 мільйонів і було поранено 60 мільйонів осіб.

Головна особливість сучасних конфліктів - жорстокість, яка досягла небачених раніше масштабів. Звіряча лютість людей стосовно одне одного - не винахід сучасної епохи, але ще ніколи вона не виявлялась з такою силою і таким розмахом. Повсюдно поширилися мародерства, захоплення заручників, масові зґвалтування, обстріл транспорту з медичною допомогою, застосування жінок і дітей як «гарматного м'яса» - коли виникає необхідність прорвати лінію фронту або подолати мінні поля.

На думку серйозних вчених, демографічні процеси, розігрівання атмосфери, накопичення у воді отрутохімікатів, ерозія ґрунтів, послаблення озонового шару, скорочення запасів продовольства, загибель багатьох видів тварин викличуть безкомпромісну боротьбу за перерозподіл залишків природних ресурсів, тож застосування у майбутньому ядерної зброї виглядає цілком вірогідним.

1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери

Радикальні зміни, які супроводжують сучасну добу, дають підстави вважати її переломною в історії цивілізації. Нігілізм, перші ознаки якого були помітні в ХІХ столітті, згодом проявив себе на повну силу, ставши однією з головних причин жахливих катаклізмів, що мали місце в ХХ столітті. Вони засвідчили давню істину: людська діяльність, позбавлена у своїх орієнтаціях відповідної моральної основи, приречена на зло. Різноманітні наукові дисципліни антропологічного, соціологічного спрямування вільні, в силу традицій європейського раціоналізму, від аксіологічного компоненту, виявились безсилими вирішити проблему подолання деструктивних устремлінь homo sapiens. Поступово приходить усвідомлення, що тільки мораль може бути надійним нормативним регулятором та сенсожиттєвим орієнтиром людської поведінки. Поряд з цим етичний вакуум, породжений нігілізмом, намагалися заповнити ідеології комунізму та фашизму, різного роду псевдонаукові вчення, які проте тільки поглибили кризу.

Глобальні проблеми, через їхню пов'язаність з людською діяльністю, вимагають адекватної етичної відповіді. Даний фактор разом із кризою основ, етичним вакуумом зумовлює виключну актуальність етики, яка у структурі сучасного філософського знання займає провідні позиції [10, с. 43].

Поряд із цим відбуваються динамічні процеси в розвитку самої етичної теорії, її самовизначення як науки. Відсутність у межах традиційної етики бажаних відповідей на актуальні питання сучасності спонукає до творення нових етичних теорій або розширення та переосмислення змісту традиційних цінностей та чеснот.

Зрушення в етиці зумовлені також змінами у загальнонауковому світогляді. Положення синергетики, антропний принцип, які визначають обличчя сучасної науки, позначаються на етичній теорії, розширюючи її розуміння буття, особливо в тих галузях, що пов'язані з природничо-науковим знанням (екологічна етика, біоетика).

Вітчизняна етична думка останнім часом усе частіше звертається у своїх побудовах до концепції ноосфери (від гр. «ноос» - розум), опрацьованої видатним українським науковцем В.Вернадським. Творча спадщина вченого викликає нову хвилю зацікавлення в наукової спільноти: він, як і більшість геніальних мислителів, висловив ідеї, які випередили свій час. Говорячи про передумови зародження етосфери, необхідно розібратися в поняттях біосфери, техносфери, ноосфери.

Наприкінці II світової війни В. Вернадським було сформульовано уявлення про ноосферу. Центральною ідеєю творчості вченого була єдність біосфери та людства. Розробивши цілісне вчення про біосферу, він пішов далі, розвиваючи ідею еволюції біосфери в ноосферу [17, с. 204-205]. Під біосферою (термін введено Е. Зюссом у 1875 р.) розуміють область активного життя, що охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу, верхню частину літосфери. Особливістю біосфери є взаємодія живих організмів між собою; їхня сукупна діяльність проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу [18, с. 105].

Еволюція біосфери в ноосферу, за В. Вернадським, відбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства [17, с. 213-215]. «Наразі ми переживаємо, - писав вчений, - нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу. Ми входимо в неї - у новий стихійний геологічний процес - у грізний час, в епоху руйнівної світової війни. Але важливим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері. Тому можна дивитися в наше майбутнє впевнено» [19, с. 95]. Автор свідомо звертає увагу на активізацію геологічних процесів. На його думку, головною геологічною силою поступово стає людина - Homo Sapiens - та її розум, наукова думка соціального людства. «Під впливом наукової думки та людської праці біосфера переходить у повий стан - ноосферу» [18, с. 106]. Визначаючи ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери Землі, в умовах якої людська думка перетворюється на геологічну планетарну силу, В. Вернадський вкладав у це поняття високий гуманітарний смисл, смисл за своєю сутністю етичний. Це було передчуття нової епохи співіснування саме в етичному аспекті.

На сьогодні вченим відомо, що система біосфери надзвичайно стійка. Наукове мислення людини лише підходить до біосферних феноменів, до зміни її форм тощо, але вже зараз можна зробити припущення, що в якості натяків на глобальні нестаціонарні стани біосфери необхідно визнати зміни великих геологічних епох. На думку Г. Сімкіна, якщо людству вдасться уникнути глобальної ядерної катастрофи, яка загрожує розколом земної кулі, то глобального знищення біосфери очікувати не слід, оскільки дуже складними та стійкими є її функціональні біогеохімічні блоки, багаторазово дубльовані. Інша справа - локальні катастрофи, які загрожують насамперед індустріально розвинутим країнам [48, с. 96]. Ці катастрофи можливі передусім тому, що так звана біла раса історично склалася як особлива форма людини, адаптована до засвоєння найбільш екологічно екстремальних зон Землі та масштабного техногенного будівництва. В цьому сенсі генетично, морфологічно та екологічно вона протиставляється іншим, південнішим за своїм походженням расам, її специфічність виявляється і в особливостях прихованих метапрограм та культури. Важливим чинником в усвідомленні цієї специфіки стала екологічна оцінка феномену техногенної діяльності людини як особливого «природного» механізму ізоморфної природної еволюції органічного та неорганічного світу Землі.

Людина, біологічна істота за своїм походженням, одночасно перетворюється на носія особливої, соціальної форми існування. Це принципово нова якість, нова фундаментальна сутність людини, що перетворює її на «над біологічну» істоту, виводить з-під жорсткого контролю природи. Наділена вільною свідомістю, людина приступає до побудови принципово нових моделей і метапрограм штучного, техногенного світу, який прийнято називати техносферою або індустріальною оболонкою Землі [48, с. 96].

Колись інтенсивна техногенна діяльність була засобом екологічної та соціальної оптимізації суворих умов життя. Штучне техногенне середовище в системі вищих метапрограм природи й людини було особливим чинником збільшення тривалості історичного (в геологічному розумінні) існування так званої білої раси (порівняно з іншими, зокрема тропічними расами); з іншого боку, воно сприяло виснаженню природних ресурсів життя, природних екосистем північних регіонів. «З екологічної точки зору, - вважає Г. Сімкін, - техногенну діяльність людини взагалі можна розглядати як своєрідний «план» діяльності самої природи, що актуалізується через людину і покликаний в силу соціальної (вільної, необмеженої) сутності людини подовжити геологічну тривалість життя усього людства, а разом з ним всієї біосфери й ноосфери Землі» [48, с. 97].

Отже, біла людина, ставши піонером широкомасштабного індустріального будівництва, виразником ідеї глобального техногенного прогресу, створила техногенні перспективи цивілізації, які у другій половині минулого століття були взяті на озброєння майже всіма народами світу. Але ж сучасна екологічна ситуація свідчить про те, що шлях глобального індустріального розвитку поступово перетворився на шлях повільної смерті людства, шлях небезпеки хімічного ураження природи й людства, яке покличе за собою його генетичне виродження. Головну роль у цьому процесі відіграють хімічні й радіоактивні речовини.

Суперіндустріальна стадія сучасного розвитку техногенної цивілізації породила екологічну кризу практично усього середовища життя білої людини, загрожує розпаду природних і штучних екосистем, земному існуванню багатьох видів рослин, тварин, інших організмів, появою нових хвороб (СНІД), зникненням багатьох типів асоціацій, популяцій рослин і тварин, нарешті, духовним виродженням самої людини як представника суперіндустріальної цивілізації. Таким чином, назріла необхідність критично оцінити індустріальний феномен зі всіма його смертельними небезпеками, реальними психологічними трагедіями для людини та всієї природи, зробити екологічно правильні висновки при виборі стратегічних шляхів розвитку. Подальша напружена ескалація ідей суперіндустріального суспільства, що виснажує інтелектуальні ресурси людства та фізичні ресурси планети, викликає все більше критики; в той же час сучасна людина виявилася багато в чому непідготовленою до пошуків інших, «не індустріальних», «некосмічних» тощо стратегічних планів [48, с. 98]. Між тим, такі пошуки потрібні. Як відомо, сучасні західні суспільства називають постіндустріальними; це свідчить про те, що трагедію суперіндустріальної фази цілком усвідомлено, рішення про необхідність стримування індустріального розвитку прийняте де-факто. Йдеться про нові «натуральні» технології, сільськогосподарські технології, перевід індустріальних технологій на другий план, розвиток їх «по мінімуму». Але глобальна екологічна криза ще не призвела до стратегічних поворотів цивілізації, яка по суті залишається індустріальною.

Ще десятиліття тому вважалося, що феномен ноосфери В. Вернадського стане рятівним в вирішенні глобальних кризових явищ. Вчені підносили наукову думку як планетарне явище, вважаючи її (за В. Вернадським) за наймогутнішу та найефективнішу геологічну силу планети, вірили в єдиний порив узагальненого інтелекту людства, у глобальні розробки нових екологічно безпечних технологій. Але, як ми бачимо, нові виснажливі індустріальні програми продовжують розгортатися, часто поспішно, стихійно, легковажно. У зв'язку з падінням духовності виникла нова загроза - розбудова бездушної раціоналістичної ноосфери технократичного типу, позбавленої моральних начал, любові, милосердя, співчуття. А між тим В. Вернадський пов'язував становлення ноосфери з високими проявами думки культурної, етично загостреної, за якої унеможливлювалася б ситуація екологічної та генетичної катастроф [48, с. 100].

У 1915 р. німецький та французький мислитель, протестантський геолог і місіонер, лікар і музикант, лауреат Нобелевської премії світу (1952 р.) А. Швейцер (Schweitzer) (1875-1965 pp.) у своїй праці «Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» [57, с. 81] як шлях морального оновлення людства. Можливість подолання моральної та духовної кризи вчений вбачав у розробці нових проблем культури епохи технократичної влади. На його глибоке переконання, в духовній та моральній сфері вже на початку на XX ст. відчувалася криза, мав місце занепад культури. На думку А. Швейцера, існує тісний зв'язок між культурою та світоглядом, і катастрофу культури може викликати тільки катастрофа світогляду. Культура - це духовний і матеріальний прогрес, який відбувається тільки у супроводі морального розвитку людини й людства в цілому. Головне завдання культури - моральне вдосконалення індивіда і суспільства в цілому [57, с. 112].

На жаль, покоління XX ст. повірили в закономірний технологічний прогрес і вирішили, що він не потребує моральних ідеалів [48, 100-101]. Криза культури з точки зору А. Швейцера пов'язана із втратою ідеалістичного світогляду, тому єдиним шляхом її подолання є повернення до цього світогляду. Світогляд людства у XX ст. не тільки відійшов від духовності, він відійшов від позицій раціональної думки на позиції емоційно збіднілої, висушеної душі; думка стала жорстко раціоналістичною, формалізовано-технократичною. Нова технократична наука, покликана задовольняти інтереси індустрії, що швидко розвивалася, знецінила духовні сили людини, сповнила її тривожними очікуваннями катастроф, привнесла розгубленість, за якими послідувало падіння моральних норм. Людина та її одвічна культура задихнулися у какофонії нової масової «культури», значною мірою втративши моральні та духовні орієнтири. «Це можна пояснити тільки тим, - писав А. Швейцер, - що світогляд цей не мав справжнього коріння у теоретичній думці. Ідеї, що його породили, були благородні, емоційні, але не глибокі. Вони не стільки доводили факт зв'язку етичного начала з началом життєстверджуючим, скільки інтуїтивно відчували його. Тому, підтримуючи життєстверджуюче й моральне начало, теоретична думка не досліджувала по-справжньому ані того, ані іншого, ані внутрішніх зв'язків між ними» [57, с. 141].

А. Швейцер постійно шукав відповідь на кардинальне питання про етичну сутність людини, питання, пов'язане з проблемами насильства людини над людиною, людини над твариною.

Таким чином, вчення В. Вернадського та А. Швейцера створили передумови для виникнення поняття етосфери.

1.3 Етосфера як новий стратегічний шлях розвитку людства

Перш ніж переходити до розгляду поняття етосфери, коротко розглянемо більш звичні споріднені поняття етосу, етнології, етики. Етос (гр. ethos) - термін античної філософії, що позначає внутрішній стійкий моральний характер (в цьому етос протиставляється пафосу як нестійкому душевному переживанню) будь-якої особи чи явища. Етологія (термін було введено в біологію І. Жоффруа Сент-Ілером у 1859 р.) у традиційному розумінні - біологічна наука, що вивчає поведінку тварин у природних умовах, аналізує її генетично обумовлені компоненти, проблеми її еволюції. Нарешті, сучасна етика (гр. ethika) як філософська дисципліна вивчає мораль. Фундаментальне значення моралі для суспільного життя відзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь XX ст. Наприклад, російський ідеолог анархізму П. Кропоткін стверджував: «Без певного морального зв'язку між людьми, без якихось моральних зобов'язань, добровільно на себе взятих і таких, які поступово стали звичкою, жодне суспільство неможливе» [44, с. 34].

Із змістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системи нормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цих цінностей. Іншими словами, мораль відповідає на питання: як діяти, вести себе, щоб досягти любові, пошани, співчуття і т. п. Субстанційною основою моралі є особиста свобода людини, яка дає змогу індивідові виявляти приватну ініціативу, робити вибір у вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи підтримку [44, с. 49].

У певних філософських колах наприкінці XX ст. склалася ідея про те, що принцип «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, відкритий в надрах етики та культури, з природно-історичної точки зору є принципом природним, універсальним, екологічно ідеальним, і тільки при його дотриманні можливий розвиток нових екологічно безпечних технологій, а в майбутньому створення екологічно оптимальної техносфери [48, 102]. Якщо так, то кожний крок людини має відповідати цьому принципові, незалежно від того, стосується він будівництва інженерної споруди або прийняття політичного рішення. Таким чином, цей універсальний принцип стосується сфери соціальних, національних, політичних взаємовідносин індивідів, груп, держав.

Зокрема, об'єднання проблем становлення та еволюції ноосфери В. Вернадського за сучасної суперіндустріальної доби з головними етичними й культурними концепціями, розробленими А. Швейцером, призвело до наукового обґрунтування нової загальнопланетної концепції етосфери, феномен якої розуміється як вища стадія розвитку біосфери Землі. «Етосфера, - визначає Г. Сімкін, - це така, більш висока, ніж ноосфера, стадія розвитку біосфери Землі, на якій етичні принципи, передусім найголовніший з них - принцип «глибокої пошани до життя» - перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмами біосфери, з іншого» [48, 103]. З огляду на це мається на увазі, що етика, як найголовніша категорія етосфери, зароджуючись як соціальний феномен, на вищих стадіях свого розвитку перетворюється на феномен природний. Якщо так, то в умовах етосфери саме етика з її головним принципом «глибокої пошани до життя» стає абсолютним та універсальним регулятором будь-якої діяльності (в тому числі, політичної) людини й людства в цілому. З відкриттям феномену етосфери докорінно змінюється не тільки світогляд людини, її відносини з навколишнім світом, але й рішуче перебудовуються основи культури, мистецтва, соціальної й політичної діяльності людства.

Обговорення концепції етосфери серйозно розпочалося на початку нового тисячоліття, коли над світом вже не тяжіла загроза світової війни. Це певною мірою симптоматично, адже концепція ноосфери зародилася наприкінці II світової війни, а принцип «глибокої пошани до життя» було відкрито на початку І світової війни. Поняття етосфери зародилося в добу завершення великого протистояння світових політичних систем, на порозі становлення миру, справжньої свободи й демократії. Хотілося б вірити, що феномен етосфери історично незворотний, що він дійсно історично й природно обумовлений, що це не чергова штучна ідея людського інтелекту.

Як ми з'ясували, за умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, в т. ч. й політичного життя. Перехід до етосфери повинен бути зроблений за умов науково-технічного прогресу, поширення раціоналістичного світогляду, екологічної кризи. З іншого боку, етичні особливості початку XXI ст. визначаються тим, що основними моральними цінностями людини стало розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що орієнтує її у суспільних відносинах на захист демократичних цінностей. Англійський історик і соціолог А. Тойнбі (Toynbee) (1889-1975 pp.) зазначив: «Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями, в етичному сенсі слів «добрий» і «злий». Зло, породжене наукою, не може зцілитися самою наукою» [49, с. 130].

Страницы: 1, 2


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ