Вивчення оповідань Володимира Винниченка

“Потреби” героїв твору, за яких він вболіває, немов зливаються з його

власними потребами, а їхні дії він переживає, як переживав би свої.

Почуття викликаються наочністю, цілісністю, конкретністю і

взаємодією художніх образів. Виникнення почуттів та їхня активна роль в

процесі сприймання органічно зв’язані із фантазією, уявою, пам’яттю.

У процесі сприймання художнього твору емоційна сфера суб’єкта може

виявити різну активність. Це зумовлюється зокрема його настроєм, який в

емоційному житті людини відіграє величезну роль. Один і той же твір може

сприйматись по-різному в залежності від настрою суб’єкта. Настрій

видозмінює сприймані картини, посилює симпатії до одних образів і антипатії

до інших. Почуття, що виникають в процесі сприймання художнього твору

бувають різні за глибиною, силою, стійкістю, інтенсивністю й активністю. Це

залежить насамперед від змісту художнього твору, а також від того,

наскільки повно і конкретно зображені явища.

Значний емоційний потенціал мають твори Володимира Винниченка,

присвячені дітям. Винниченко виступає майстром витонченого психологізму, що

відрізняє його оповідання від подібних Грінченка, Васильченка,

Коцюбинського, Стефаника. Він – майстер динамічної сюжетної розповіді,

проникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей, його

мова – метафорична, пейзажі – колоритні. Авторські слова хвилюють,

бентежать душі читачів, тримають їх у напруженні під час всіх перипетій

розгортання сюжету.

Винниченко часто аналізував підсвідомі першопричини поведінки людей,

їхні інстинкти, соціальне та біологічне у вчинках. Такою є історія

“паршивого байстрюка”, абсолютно не потрібного для оточення, яке переростає

в трагедію, що змушує замислитись і героїв твору, й читачів.

Тема долі дитини – “байстрюка”, розкрита в оповіданні “Кумедія з

Костем”, на час її виходу з друку (1910) була вже далеко не новою. Адже від

появи Шевченкової “Катерини” та інших творів минуло понад сто років. Проте

Винниченко зумів по-своєму майстерно відбити соціальні та моральні болячки

суспільства, не через прямий осуд конкретних винуватців народження

“байстрюків”, а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв.

Як і в оповіданні “Федько – халамидник”, письменник починає з

категоричної нібито думки про свого головного героя: “Це був розбишака –

халамидник”, “З Костем сталася чудная кумедія”; “Се був кумедний-таки

хлопець”, вся “кумедність” якого полягала в тому, що він, непривабливий, з

“ріденькими, гостренькими” зубами, “нізащо не кусався”, коли його били.

Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою

непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль,

прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”.

Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й

зовнішності Костя: він схожий на “забитого, боязкого собаку”, що вишкіряє

зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка

іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: “Як

його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і

свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки

ж... Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”. Звичайно, “кам’яного

виродка” не жаліли й діти.

А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються

якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках

його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі

річ (“То татове!”), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком

у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки

забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як усі

оті “хр-р-р!” розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від

усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом проти

нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.

Є у Винниченка оповідання про трагічну долю бешкетника-лідера

“Федька – халамидника”, який був не менше шибайголовою, а й чесною,

благородною людиною.

Винниченко – реаліст уміє одразу виділити провідну рису свого героя:

“Спокій був... ворогом” Федька, “з яким він боровся на кожному місці” – це

є ключем до розуміння його “гріхів”: перекидання діжок з водою, ламання

хаток, відбирання змію тощо. Федько ходить “руки в кишені”, “картуз

набакир”, “чуб йому стирчком”, “очі хутко бігають”, під час повені одяг на

ньому “весь мокрий”, “чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті”. Навіть

якби автор не дав оповіданню таку назву, промовистої характеристики не

треба.

Невипадково дослідник С. Погорілий відзначив, що однією з головних

рис портрета у Винниченка є очі. [29; 162]. Справді, коли Федько

задирається до дітей, “очі його хутко бігають” – від під'юджування Толі

“очі стали такі чудні, гострі”; у хворого Федька в очах “стояли дивні жовті

й зелені плями”. Через майже непомітні деталі розкрито привабливі риси

Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, “не

плаче, не проситься, е обіцяє, що більше не буде”, в усьому відразу

признається, ні на кого не перекладаючи власну провину. Навіть перебирає на

себе провину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної

робітничої околиці. Тому “босявка” й “халамидро” є улюбленцем хлопців, які

в критичні хвилини називають його не інакше, як “Федя”. А коли Федько

переходить річку, його однолітки “починають од щастя пищати, боротись,

кидати камінням у кригу.”

Оповідання закінчується якимись на диво страшними своєю буденністю

словами про смерть Федька: “на кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх

вулиць. Спірка, Стьопа і Гаврик плакали навзрид.” Як бачимо, жодної

авторської оцінки. Оце і є найвища майстерність в зображенні людської

психології. Так само майстерно через економні художні засоби постають й

інші підлітки в оповіданні, передусім Толя. Думки цієї “благородної”, як

сказано, дитини, далеко не благородні: “Мурло репане”, “його папа багатий

от і все”; Толі хотілося б, щоб усі з Федька сміялися. Раннє і, мабуть,

остаточно моральне спустошення цієї нечесної боягузливої дитини показано в

фіналі, коли Толя, не почуваючи й трохи власної провини за смерть Федька, з

цікавістю роздивляється його похорон і, перекрутившись на одній нозі,

біжить гратися Федьковим чижиком.

Недарма С. Черкасенко у схвальній рецензії на видане оповідання

називав Винниченка “чудовим майстром”, який “виявив себе прекрасним

глибоким психологом, як і завше”.

“Федько –халамидник” має велике виховне значення не тільки для

дітей, а особливо в наші часи жевріння, кволості, занедбаності й

обпльовування цінностей, властивих вдачі героїчній”. [29; 63].

2.2. Методи і прийоми вивчення творів Володимира Винниченка

У центрі уваги сучасної школи має бути людина, її духовний світ,

творчі здібності, високі моральні якості. Великий вплив на формування

особистості належить книжці.

Основою літературних занять є насамперед читання і вивчення художніх

творів. Та виховати школяра допитливим і вдумливим читачем не так просто.

Здійснити це можливо за умови, коли інтелектуальне життя школяра

проходитиме серед книжок. Все це успішно можна реалізувати на уроках

позакласного читання.

Проблема позакласного читання вважається однією з найважливіших і

найяскравіших у сучасній освітній практиці взагалі і методиці читання

зокрема. По-перше, непросто визначити тему і тип уроку; дібрати книжки для

читання; по-друге, не завжди вдається організувати читання потрібних

текстів усіма учнями класу; методично правильно і цікаво.

У молодших класах згідно з літературним матеріалом важко виділити

такі типи уроків позакласного читання: тематичні, жанрові, авторські

(одного окремого письменника), змішані (комбіновані), інтегровані.

На цих уроках матимуть місце різноманітні види занять з дитячою

книжкою: уроки читання-слухання, уроки-подорожі, уроки-диспути, уроки-

вікторини, уроки-конкурси, уроки-бесіди (судження), уроки-творчості, уроки-

ранки тощо.

Такі заняття матимуть не лише іншу структуру, а й спрямованість.

Вони мають формувати читача, який з 1 класу самостійно набуватиме

необхідних знань через “діалог” з автором твору.

У початковій ланці школи значно посилюється увага до естетичної

функції художнього слова. Воно має осмислюватися як засіб художнього

образу. Разом з тим, слово буде розглядатися не ізольовано, а в образній

системі твору. Адже уроки-зустрічі з книжкою мають бути уроками роздумів,

глибоких переживань.

Справді, захоплюючись моральною красою персонажів твору, прагнучи

наслідувати їхні вчинки, дитина починає думати про себе, оцінювати свої дії

і поведінку. Роздуми над книжкою стають інтелектуальною потребою. Окрім

того, книжка відкриває перед дитиною навколишній світ, ознайомлює з різними

поняттями, розповідає про нові явища в природі, вчить пізнавати життя. З

книжки починається і самовиховання.

Отже, враховуючи все це, вчитель повинен подбати про ретельний добір

літературних творів для уроків позакласного читання. Це мають бути книжки

високої художньої і пізнавальної цінності, які сформують в учнів здатність

до співпереживання, уміння “читати” словесні образи, усвідомлювати

індивідуальність письменника, вміння отримувати естетичну насолоду від

прочитаного тощо.

Прикладом таких творів, на нашу думку, є оповідання Володимира

Кириловича Винниченка. З любов’ю, на повну силу свого таланту писав він про

дітей, про їхні чисті і високі мрії, добрі помисли серця.

На жаль, твори Володимира Винниченка не вивчаються на уроках

класного читання в початкових класах, але їх можна розглядати на уроках

позакласного читання та в позаурочний час. Так, наприклад, в плані з

позакласного читання, розробленому для 1-4 класів початкової школи, в

розділі “З історії нашої Батьківщини” ми зустрічаємо оповідання Володимира

Винниченка “Федько – халамидник”, яке рекомендовано вивчати в 4 класі.

Згідно цього плану нами було складено конспект уроку з позакласного читання

для 4 класу на тему: “Оповідання Володимира Винниченка “Федько –

халамидник”.”

Але спочатку розглянемо методику вивчення цього оповідання на уроці

позакласного читання. Перед тим, як розглянути оповідання вчитель повинен

підготувати дітей до сприймання твору. Твір сприймається з більшою

зацікавленістю, якщо його вивченню передує розповідь про автора, про

обставини, які спонукали його взятися за перо. Безперечно, навчальні

програми не спрямовують учителя на ознайомлення молодших школярів з

життєписом митця, а відсутність розробленої методики роботи над вивченням

біографії письменника у початкових класах дає змогу вчителю використовувати

окремі факти у довільній формі. Використання на уроці яскравих подій з

життя письменника допоможе глибше усвідомити зміст твору, зацікавити учнів

особистістю автора, на прикладі його життя формувати у дітей певні моральні

якості.

Оповідання об’ємне за змістом, а тому вчитель дає завдання прочитати

вдома, а вже на уроці з позакласного читання відбувається обговорення

прочитаного, поділ на частини, складання плану.

За даним оповіданням можна скласти, наприклад, такий план:

1. Федько – розбишака – халамидник.

2. Толя – “дитина ніжна, делікатна, смирна”?

3. Повінь на річці.

4. Задум Федька.

5. Успішне його виконання.

6. Толя вирішив повторити прохід Федька.

7. Сміливий вчинок Федька.

8. “Подяка” Толі.

9. Федька не стало.

10. Чи схвилювало це Толю?

Твір обов’язково повинен схвилювати дітей, викликати відповідні

почуття. Тому під час аналізу твору краще йти від особистісних вражень учня

про прочитане. Бесіду важливо розпочати з питань: Які почуття виникли у

тебе під час читання? Що здивувало тебе? Що сподобалось у творі? Які думки

навіює? Потім учні переказують текст за планом. Вчитель повинен зробити

висновок, чому вчить це оповідання.

Конспект уроку позакласного читання для 4-го класу

Тема: “Федько – халамидник” за Володимиром Винниченком.

Мета: вчити розуміти психологізм творів Винниченка, виховувати

співчуття, жалість, почуття справедливості.

Обладнання: портрети письменника, виставка його творів, ілюстрації.

Хід уроку.

І. Організація класу.

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдань уроку.

- Темою нашого сьогоднішнього уроку є оповідання “Федько –

халамидник”, яке написав Володимир Кирилович Винниченко.

ІІІ. Засвоєння нових знань, умінь і навичок.

- Перед тим, як перейти до розгляду оповідання, я хотіла б дещо

розповісти про його автора. (Демонстрація і розгляд портрета

Винниченка).

- Високе світле чоло, глибокий, розумний, проникливий погляд – весь

обрис свідчить про титанічну натуру, сповнену сили волі,

завзяття, енергії і витримки, але водночас, добру і душевну

людину. Таким він був у житті. Дізнаємося про це із спогадів

друзів, знайомих: “Чарівна посмішка й ласкавий погляд темно-

голубих очей, отінених чорними віями, робили його кремезну

постать дуже симпатичною і навівали довір’я до нього.” Постать

Винниченка – неординарне явище в історії України. Його творчий

доробок складають понад сотні оповідань, п’єс, сценаріїв,

публіцистичних статей, романів. Окрім цього Володимир Винниченко

залишив етико-філософську працю, щоденникові записи, листування,

близько сотні власних картин – пейзажів, натюрмортів, портретів і

акварелей. Крім того Винниченко відомий як видатний політичний і

громадський діяч.

- Сьогодні ми з вами розглянемо оповідання Володимира Винниченка

“Федько – халамидник”.

- Автор відразу, з перших речень оповідання представляє нам Федька.

- Знайдіть і прочитайте в тексті опис Федька.

- “Розбишака – халамидник”, “наче біс який сидів у хлопцеві”,

“спокій був ворогом” Федька, з ним “він боровся на кожному

місці”. Жодна хвилина не проходила без витівок: хлопець лазив по

дахах, сидів на воротях, вибивав рогаткою шибки, перекидав діжки

з водою, давав прочуханки “закадишним” товаришам, заважав

товаришам гратися. “Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі

хутко бігають”, “руки в кишені, картуз набакир, іде не поспішає”

– оце і весь портрет. Але цього достатньо, щоб уявити колоритну

постать маленького бешкетника.

- Уявіть собі, що в пору свого дитинства, за спогадами матері,

Володимир Винниченко був схожий, на кого б ви думали?

- Так, в дитинстві Винниченко був схожий на Федька – халамидника.

Чимось він виділявся з-посеред своїх ровесників. Мав надзвичайно

чіпку пам’ять. Рано навчився читати, - сталося це непомітно для

його рідних. Сусідських дітей “тримав… трохи у терорі, бо був

дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий.” Надзвичайно

любив волю, повітря, рух, був гордим, незалежним у вчинках і

рішеннях, правдолюбцем. [8; 14]

- Отже, це оповідання можна вважати в якійсь мірі автобіографічним.

- Ми знаємо, що літературні герої обов’язково повинні бути для нас

прикладами для наслідування, тобто позитивними. А як же Федько?

Ви скажете, що Федько має безліч вад і недоліків. Але читаючи

оповідання далі, ми можемо з впевненістю сказати, що у нього є

чому вчитися не лише дітям, а й дорослим. Наведіть, будь-ласка,

приклади, які підтверджують це.

(Учні відшукують відповідні уривки, зокрема: за витівки батько

“виховує” малого ременем, а “він і тут не як всі діти поводиться”. Хлопець

терпляче, без слів і прохань, зносить кару, а головне – “якби схотів, то

міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить” і “не любить товаришів

видавати”.)

- Сам батько поважає свого чесного, принципового і відвертого сина.

- А що ми можемо сказати про Толю? (Учні відповідають, висловлюють

свою думку).

- Так, автор зображує два абсолютно протилежних характери. З одного

боку це “вулишній хлопчик” Федько, а з іншого “ніжна, делікатна,

смирна” та “чистенька й чепурненька” дитина Толя.

- А які епізоди, на вашу думку, найповніше розкривають

протилежність характерів хлопців?

(Учні зачитують і коментують уривок, що розповідає про перехід Федьком

весняної ріки. Наприклад, від слів “Федько стрибнув на лід…” до слів “… що

говорити такому зайдиголові”.)

(Діти відмічають відвагу, сміливість, завзяття, вправність,

відчайдушність, кмітливість малого “шибеника” у нерівній боротьбі зі

стихією).

- Заздрість за Федькову перемогу і пиха та самовпевненість

штовхають у ту ж боротьбу і Толю, та малодуху, слабосилу, пещену

дитину чекає поразка. Знайдіть, будь-ласка, в тексті і прочитайте

цей уривок.

(Учні знаходять і зачитують).

- Наближається трагедія, на березі – паніка й страх дорослих і

дітей. Федько кидає виклик бурхливій річці, переляканій юрбі і

визволяє з льодового полону Толю.

- Діти, а що ж Толя? Як подякував він Федькові?

- Натомість Толя навіть не намагається допомогти витягти з крижаної

води свого рятівника. Егоїзм, жалюгідність Толі, який лише

тремтить за власну шкіру і підло скидає провину на товариша,

якому зобов’язаний життям, - це один внутрішній світ. Мужність,

сила волі, чесність шляхетність, порядність, здатність до

самопожертви, великодушність Федька – це другий.

- Вчинок Федька – дійсно благородний, не кожен дорослий наважиться

на подібне. Єдиний раз у житті доводиться Федькові сказати

неправду, врятувавши цим боягуза Толю. За героїзм хлопчик

розплатився своїм життям.

Похорон Федька, хлопчаки плачуть, проводжаючи товариша в останню

дорогу, а Толя спостерігає з вікна, адже ж “цікаво подивитися як будуть

ховати Федька – халамидника”. І вже коли процесія зникає з виду, Толя

“перекрутився на одній нозі і побіг гратися з чижиком”. А далі: “Цього

чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він виграв у Федька.”

- Як можуть не схвилювати і не збентежити душу ці останні авторські

слова?!

ІV. Систематизація узагальнення засвоєних знань, умінь і навичок.

- Зараз ми поділимо оповідання на частини і складемо план

(Учні складають план).

- А тепер давайте спробуємо переказати це оповідання за планом.

(Переказують).

V. Підсумок уроку.

- Сьогодні ми з вами розглядали оповідання Володимира Винниченка

“Федько – халамидник”.

Мені б хотілося почути ваші думки щодо прочитаного. Які почуття

виникли у вас під час читання? Що здивувало вас? Що сподобалось у творі?

Які думки навіює вам прочитаний твір? Чому вчить нас оповідання? Який

висновок ми можемо зробити? (Учні відповідають на поставлені вчителем

запитання, діляться своїми враженнями від прочитаного, разом з учителем

роблять висновок оповідання).

VI. Домашнє завдання.

- А для домашнього завдання я хочу вам запропоновувати написати

невелику розповідь за темою “Чи хотів би я мати такого друга, як

Федько?” У цій письмовій роботі висловіть свої міркування не лише

про Винниченкового героя, а й подумайте над тим, що важать дружба

і друзі у вашому житті.

Позакласний захід на тему:

“Грані таланту Володимира Винниченка.”

Про Володимира Винниченка вже сказано й написано багато, та водночас

недостатньо, щоб пізнати й осягнути розумом і серцем весь його творчий

доробок. Програми пропонують ознайомити учнів з творами письменника малих

жанрів. На жаль, Винниченко -романіст, драматург, маляр залишився поза

увагою школи. Запропонований сценарій саме має на меті компенсувати

однобічність репрезентації шкільною програмою творчості митця.

Щоб зацікавити учнів до його проведення, поділимо їх на групи:

дослідники малих жанрів і романів; театральні критики; ті, хто цікавиться

живописом (учні під керівництвом учителя готуються заздалегідь).

Мета заходу: розкрити різнобічність творчої натури Винниченка,

широту реалізації його духовного потенціалу в художній і публіцистичній

творчості.

Заздалегідь зробимо виставку творів письменника та досліджень про

нього.

Захід розпочнемо з показу портрета письменника і вступного слова

вчителя.

Володимир Винниченко – людина великого політичного темпераменту й

революційної енергії, талановитий прозаїк, драматург, публіцист і

оригінальний маляр. Довго його ім’я замовчували в Україні, а в еміграції

часто чорнили. “Письменника, творчість котрого ознаменувала новий напрям

розвитку української літератури, слава якого гриміла на рідній землі майже

три десятиліття, було грубо, безжально викинуто з пантеону національної

культури”, - вже в наш час відзначить М. Жулинський. [15; 97]

Постать Винниченка – неординарне явище в історії українського

красного письменства і в історії України. Його творчий доробок складають

понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, публіцистичних статей, 14 романів

(один незавершений), а два (“Вічний імператив” і “Лепрозорій”) досі не

надруковані. Окрім цього, письменник залишив двотомну етико-філософську

працю “Конкордизм” (зберігається в архіві), майже 13 тисяч щоденникових

записів (41 книжка) листування, близько стоні власних картин – пейзажів,

натюрмортів, портретів, акварелей.

Ось ми й спробуємо бодай контурно окреслити ці грані творчої натури

Винниченка.

План може бути такими:

Оповідання Винниченка – зразки соціально-психологічної прози в

українській літературі початку ХХ століття

Винниченко – автор 14 цікавих романів.

Драматургічна творчість письменника

Винниченко –маляр.

Словесник надає слово дослідникам малих жанрів і романів.

Учень 1-й. Аналізуючи малі жанри і романи Винниченка, ми дійшли

висновку, що письменник створив нові зразки соціально психологічної прози в

українській літературі початку ХХ століття.

Епічна література того часу була представлена передусім такими

прозаїками, як Стефаник Коцюбинський, Панас Мирний, Нечуй-Левицький. Кожен

з них реалістично зображував життя, але “манери” цього зображення були

різні. Іван Франко відзначив, що “великі епіки” (Панас Мирний та інші)

завжди прагнули “описати, змалювати такий характер, як він розвивається

серед такого чи іншого оточення, нові письменники кладуть собі іншу задачу.

Для них головна річ – людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших

обставинах”. До цих нових письменників належав і Винниченко, що прагнув

влити свіжу кров у поетику “старого реалізму”.

Учень 2-й. Про появу в літературі збірки оповідань Винниченка “Краса

і сила” (1906) І. Франко писав: “... раптом виринуло щось таке дуже,

рішуче, мускулисте і повне темпераменту...” Що ж нового виніс у розвиток

епосу Винниченко, чому його твори хвилюють читача, цікавлять критиків?

Літературознавець Ігор Дзеверін вважає, що Винниченко в “Красі і

силі” заглиблюється у внутрішній світ людини, чого бракувало творам

побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі.

Зверніть увагу на своєрідність стилістики твору. Перед тим, як подати

портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: “То

була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі

з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних”, ні

“що, як повная рожа”, і сама вона не “вилускувалась, як маківка на городі”.

Учень 3-й. Я хотів би відзначити, що письменник психологічно точно

відтворює людські почуття, використовуючи для цього влучні деталі і штрихи,

щоб змалювати внутрішню драму Мотрі. Особливо велику роль відіграють у

тексті діалоги й монологи. Їх Винниченко “відточував” філігранно. У

діалогах герої самі себе характеризують, тому авторові не доводиться

додавати щось від себе. Показовою є самохарактеристика Мотрі у сцені бійки

Андрія і Ілька (учень читає уривок, коментує діалоги).

Учитель. Письменник сам пройшов складні життєві “університети”, і це

дало змогу сказати йому правду про умови життя різних верств суспільства:

безправних селян (“Контрасти”, “Голота”, “Біля машини”, “Хто ворог?”, “На

пристані”, “Голод”, “Кузь та Грицунь”); солдатів (“Боротьба”, “Мнімий

господін”, “Честь”); панства , інтелігенції, провінційних акторів

(“Заручений”, “Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Антрепреньор

Гаркун-Задунайський”). Уже цей перелік підтверджує думку літературознавця

А. Річинського, що “...обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном

проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-

ліпшої літератури європейської”.

Письменникові дорікали за розхристаність письма, грубувату, нечисту

мову (М. Вороний), “волохатий і незроблений стиль” (С. Єфремов), за те, що

його мова “поплямована великоруськими словами” (Нечуй-Левицький). Це

Дзеверін пояснює тим, що письменникові доводилося працювати в дуже

складних умовах, він змушений був поспішати з роботою. Крім того, нерідко

Винниченко свідомо вдавався до суржика, зважаючи на його поширення в самому

житті справедливим є зауваження Михайла Слабошпицького, що в “оповідання

молодого письменника увірвалися різні суспільні верстви і заговорили вони

саме так, як говорили в реальному житті, - не зрідка до потворності

скаліченою мовою, що і вирізняло суціль безкультурних люмпенів (а їх у

творах Винниченка справді чимало). Одне слово, яка доба, така й мова, така

й правда про неї”.

Оповідання – це тільки невелика частина творчої спадщини Винниченка.

Новими художніми перемогами стали його романи “Нова заповідь”, “Вічний

імператив”, “Поклади золота”, “Слово, за тобою, Сталіне!”, “Сонячна

машина”, повісті, п’єси, що з’явилися в 20-ті – 40-ві роки.

Далі на уроці пропонується підготовлені заздалегідь рефератні

повідомлення учнів:

1. “Сонячна машина” – новаторський твір в українській літературі.

2. “Поклади золота” – соціально-детективний роман.

3. Останній роман Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”

Подаємо матеріал для повідомлення учня “Поклади золота” – соціально-

детективний роман”.

1926 рік. Винниченко з дружиною в Парижі. З Україною зв’язків майже

не має. “За те, що люблю її чесно й любові своєї н продаю за розкоші, за

лакомства нещасні. За це я позбавлений життя в ній, за те навіть праці

своєї примістити ніде не можу”, - записав Винниченко в щоденнику. І раптом

лист від видавництва РУХ, прохання підписати угоду про співпрацю. До

письменника повертається творче піднесення. Ідея нового роману “Поклади

золота” знову в центрі уваги: “Обдумування роману. Первісний хаос. Туманні

лінії постатей і ситуацій. Ядро ідеї в імлі...” “Здається, можна дати назву

роману “Загублений рай”. Усі, вся Європа, сі кляси й усі її члени тужать за

тим раєм, з якого вигнав їх бог війни з вогненно-гарматним мечем. Кожен

тужить за тою чистотою, незайманістю, яка була в нього. В кожного та

чистота, той рай були різні, часто ворожі один до одного, але вони були, як

такі, чи здається що були, кожний знову таки тужить по-своєму за

загубленим”, - читаємо в щоденникових нотатках.

Над романом, остаточною назвою якого стане “Поклади золота”,

письменник працював з 1925 по жовтень 1927 року. Згодом з Харкова, куди

Винниченко надіслав роман, прийшла негативна рецензія: “Тут картається ціла

система нашого життя, весь ідейний зміст наших провідних думок... Про

чекістів автор говорить в романі, як про розбещених садистів і тим у нього

вичерпується вся характеристика їх. Поряд з такою характеристикою типів

комуністів Винниченко подає цілу низку типів білоемігрантів... які хоч

являють собою дно еміграції, та змальовані вони як люди повнокровні, людяні

і хоч своєрідні але моральні.... Словом, типи ці своєю людяністю і душевною

м’якістю та щирістю просто таки викликають симпатією та співчуття”. А

звідси висновок: “Наша радянська суспільність, труднощі нашої країни таких

“Покладів золота” не приймуть”.

Твір був надрукований через шістдесят років у США, в Україні – лише

в 1991 році.

За жанром “Поклади золота” – соціально-детективний роман. Цей жанр

утвердив в українській літературі саме Винниченко (“На той бік”, “Сонячна

машина”, “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій”).

Літературознавець з діаспори Григорій Костюк у статті “”Про “Поклади

золота” відзначає: “Започаткований Винниченком жанр уже в другій половині

20-х років знайшов був своїх послідовників. Маю на увазі Юрія Смоловича

(“Фальшива Мельпомена”, “Государство доктора Гальванеско”, “Останній

Ейждевід”), В. Владка (“Аргонавти світ”) та ще кілька інших письменників.

Але в умовах сталінського соцреалізму 30-х років цей жанр був заморожений:

страшним поліцій ним детективом стало все життя країни “соціалізму”. Лише в

добу відлиги 60-ті роки цей жанр дістав право громадянства. Отже, в цьому

аспекті “Поклади золота”, поруч з іншими згаданими творами Винниченка,

належать до першого підмуру соціально-детективного жанру в українській

пореволюційній літературі.

В основу роману покладено ідею символічних покладів золота в надрах

України. Україна – це світовий скарб духовних і матеріальних цінностей. Про

символіку покладів золота сказав сам автор: “Не скарб, а золоті поклади в

землі України.” У романі є спогади, авторські ліричні відступи про свою

незабутню батьківщину, філософські роздуми про сучасне життя, патріотизм і

мораль. Ось як повідомляють у листі про розстріл професора, винахідника

покладів золота: “Вас там, як і всіх нас тут, уразить смерть М.П.

Кублицького... Століття Росія грабувала, нищила нас, саме ім’я наше вкрала

й сховала від усього світу... століттями вона нас... І вся російська

демократія... Тепер немов би ... соціалізм... М. П, Кублицький зробив

надзвичайне відкриття величезних покладів золота на Україні... Відомий

чекіст гунявий заарештував Кублицького з усією родиною, забрав усі папери і

другу ніч розстріляв усіх Кублицьких. Тепер папери в Чека”.

Винниченко прагне осмислити сучасну йому дійсність на рідній землі

після 1917 року. Як же діють “реформатори” і “ощасливлювачі” життя

народного? Як вони керують людьми?

Учитель. Ви пересвідчилися, яким цікавим письменником був Винниченко

- епік. Визначимо характерні ознаки його епічної творчості:

- проникливо аналізував людські почуття, добирав точні психологічні

штрихи, замальовуючи внутрішній світ героя;

- його оповіданням властива різноманітність тем, мотивів, проблем,

людських типів;

- роман “Сонячна машина” – це перший в українській літературі

соціально-утопічний роман (як новаторський твір в українській

літературі, він і досі не втратив свого ідейно-естетичного

значення);

- “Слово за тобою, Сталіне!” – роман ідей, роман-памфлет, роман

соціальної тези;

- “Поклади золота” – перший твір соціально-детективного жанру в

нашій літературі.

Як бачимо, цей талановитий митець мав високий творчий політ,

колосальну працездатність і завжди прагнув бути потрібним Україні , її

народові.

Слово надається учням (театральним критикам).

Учень 1-й. Винниченко успішно виступив ї в драматургії, яка складала

значну частину його творчості. У 1920-21 рр. П’єси драматурга ставилися в

Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, в театрах Петербурга,

Саратова, Самари, тиф ліса, баку. Проблеми сценічного втілення його п’єс

активно обговорювали з драматургом К. Станіславський, М. Немирович-

Данченко, М. Садовський, Г. Юра, М. Заньковецька.

Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п’єс

“Базар”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”; за участю режисера-постановщика

Гната Юри у тому ж театрі 1919 р. Відбулася прем’єра спектаклю за п’єсою

“Гріх”...

Відомий літературознавець Григорій Костюк зазначає, що з особливим

успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка “Чорна Пантера і

Білий Ведмідь”, “Закон”, “Брехня”. Знаменита італійська драматична актриса

Емма Граматіка поряд з драмами Ібсена, Піранделльо, Метерлінка мала у

своєму репертуарі й драму Винниченка “Брехня”, з якою гастролювала в усіх

столицях Європи.

Винниченко написав 23 п’єси, прагнув “Художньо освоювати гострі

соціально-політичні й моральні проблеми свого часу. Про нього як драматурга

Вороний писав: “На нашім літературнім обрію є постать, що вже довгий час

приваблює загальну увагу. З боку одних вона викликає обурення і лайку, з

боку інших – щире признання і навіть ентузіазм; байдужих немає, у всіх вона

розбуджує глибокий інтерес до себе. Це постать Володимира Винниченка... Він

признає обов’язковими для себе тільки закони творчості (ніяких, інших!) і

творить інтуїтивно, - мислить образами, живими уявами (символами), не

голими розуміннями. І коли він помиляється, то і самі помилки цієї

складної, художньої натури без порівняння, цікавіші, ніж ліниві прояви

шаблонної думки більшості.

Учень 2-й. Драматурга часто і гостро критикували. Однак він

продовжував писати драми. У 1929 році з’явилися його нові п’єси “Над”,

“Великий секрет” і “Кол-Нідре”. Винниченко, за оцінкою Юрія Смолича,

“оригінального мистецькою манерою посів по праву місце духозгубника нової

для українського театру культури”. Цікавою є п’єса “Брехня” (1910). У ній

автор порушує морально-філософську та етичну проблеми.

Центральна постать у п’єсі – Наталя Павлівна. Вона вирішує дилему як

заспокоїти свою совість, своє бунтівне невдоволене “я” інтелігентної людини

і виправдатися перед коханцем, щоб затримати його при собі. Для цього вона

йде на компроміс з совістю і творить низку брехні. “Що є істина? –каже

вона. – Істина є постаріла брехня, всяка брехня буває істиною”. Вона

впевнена, що “людям зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя...

покою. Коли брехня може це дати, слава брехні”.

Вражає майстерність Винниченка - психолога. Він переконливо правдиво

вмонтовує поведінку Наталі Павлівни.

Учні наводять приклади з тексту. Можна заздалегідь дати завдання

інсценізувати уривки твору. Використавши на уроці елемент рольової гри.

Учень 3-й. Виявом нового методу Винниченка в техніці психологічної

драми, на думку Вороного, було те, що автор внутрішню боротьбу Наталі

Павлівни виніс з її душі на білий світ.

“”Гріх” – один з найдовершеніших драматичних творів письменника,

присвячених революційній боротьбі з російським самодержавством у роки

першої світової війни. Сценічна популярність п’єси, на думку критика О.

Киселя, була зумовлена, поряд з усім іншим, і цікаво побудованою

композицією. “Гріх”, - писав критик, може, найкраща п’єса Винниченка, при

виконанні на сцені, вона цілком опановує глядача, й зацікавлення нею не

спадає протягом усього часу, особливо в третьому акті, хоч він і найдовший

в драмі.

Прем’єра вистави п’єси відбулася в 1919 р. На сцені “Молодого

театру” Леся Курбаса за участю режисера-постановщика Гната Юри.

Учні (театральні критики) визначають те, нове, що вніс Винниченко у

розвиток української драматургії.

Слово надається учням, що цікавлять живописом.

Учень 4-й. Ще одна грань таланту Винниченка – живопис, графіка. “Для

повного самовираження, чи навпаки, втечі від себе – літератора й політика –

відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою, пише критик Федченко.

[31;147] – Інтерес до спеціальних образотворчих студій виник у Винниченка

під час його роботи над романом “Сонячна машина”, який з усіх творінь

письменника відзначається особливою полі тематичністю, поліфонічністю,

сказати б, поліколористичністю”. Цей інтерес підтримувався дружбою з

художником Миколою Глущенком, який згадував:

“Здається, якщо я не помиляюся. Винниченко почав малювати п’ять

років тому літом. Вперше ми разом малювали в Сен-рафаелі, в 1927 році.

Спочатку малярство для нього було спочинком від літературної діяльності...”-

згадував Микола Глущенко. [12; 38]

Малював він тоді пейзажі, вишукуючи сполучення фарб, спрощуючи

складний, детальний південно-французький краєвид. Цей своєрідний підхід до

натури давав виразну індивідуальність його малюнкам. Найкращі пейзажі того

часу цікаво скомпоновані; з різними обробленими малярськими планами не

поступаються кращим малярам школи “Еколь-де-Парі”. У 1935 році Винниченко

подарував Глущенкові свій етюдний альбом, у якому було півтора десятки

малюнків аквареллю і тушшю. Дивом цей альбом зберігся о наших років.

Акварельні та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції

Винниченка експонувалися свого часу у Франції та за її межами. Були вони

належно оцінені паризькою критикою і здобули визнання таких видатних

художників, як Анрі Сіньяк, Пабло Пікассо, Леже. З кожним роком успіхи

Винниченка в малюванні були помітнішими, спокійнішою стає палітра,

сполучення фарб, виразнішим – індивідуальний стиль.

Велике досягнення Винниченка – його натюрморт. Літературознавець

Сергій Гальченко відзначає чудову скомпонованість, витончені поєднання

фарб, малярську щирість автора у натюрмортах.

Мистецтвознавця М. Келлер у творчості Винниченка вразило надзвичайне

багатство фарб. Його пейзажі, квіти, інтер’єри “пройняті світлом і неначе

прозорі... його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і

заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів.

Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням і

знаходить з надзвичайною легкістю дедалі нові кольорові багатства...

Закоханість у природу, повага і “чесність” до всякої малярської теми,

свіжість та щирість сприймання моделі – все це надає творчості Винниченка

неповторної краси”.

Учитель. Кажуть, що талант Винниченка у всьому був непересічним. Він

прагнув завжди бути самим собою, нікого не наслідувати, виражати своїх

почуття “особистими фарбами і формою”. І саме це, мабуть, дало змогу уявити

світові нову форму мистецької діяльності.

Письменник помер у Франції 6 березня 1951 року. Залишилися не

здійсненими мрії написати роман “Хмельниччина”, “Хроніку українського

відродження”, 10-томний “Роман мого життя”. Винниченко прагнув, як про це

свідчить написані ним твори, щоб люди жили в гармонії, без війн і

катастроф, прагнув витворити і подати в різноманітних формах новий

соціально-філософський світогляд (він називав його конкордизмом).

Письменник важко працював, часто знав матеріальну скруту, жив далеко

від рідної України, але творив для неї, для її майбутнього... Творив і

свято вірив у відродження української нації.

Нині Винниченко широко і глибоко входить у культурне сьогодення

незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик,

письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними

гранями свого великого таланту.

ВИСНОВКИ

Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди

привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні

беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись

до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли

він жив і творив.

Звичайно, не можна розмежовувати Винниченка - політика і Винниченка

–письменника, але варто розуміти, що як каже визначний митець, Винниченко в

красному письменстві йшов шляхом послідовного служіння реалізмові і, маючи

необхідний талант, поставив своє ім’я в перший шерег найвидатніших

письменників України першої половини ХХ століття.

Про Володимира Винниченка вже сказано й написано багато та водночас

недостатньо, щоб пізнати й осягнути розумом і серцем весь його творчий

доробок.

Нам, вихованим на “потрібній і зрозумілій” трудящим масам

літературі”, зараз не досить орієнтуватися у творчій спадщині “відкритого”

письменника: сьогодні необхідне опрацювання і всебічне вивчення діяльності

Винниченка як літератора, політика, філософа.

У першій третині двадцятого століття Винниченко стає одним із

найпопулярніших письменників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Та замість лаврів життя приготувало для Винниченка терновий вінок.

Його твори перестають видавати, забивають ними полиці спец фондів, а часто

й просто знищують.

Яка ж немилосердна жорстока доля: все життя пройшло в арештах, у

ув’язненнях, боротьбі, шуканні готовності віддати життя за “темний,

посоловілий від усяких історичних дурманів” народ, а найстрашніше - забуття

нащадків.

Винниченкові дала притулок французька земля, але серце його

залишалося в Україні. Важно стежив письменник за життям в Україні, до

останніх днів він плекав мрію про повернення.

Справедливими, на нашу думку, є слова критика І. Борщака:

“Винниченкові твори залюбки читатимуть й тоді, коли його вже не буде на

землі. Гете мав рацію, кажучи, що прикметою збільшення кола його читачів”.

[17; 143]

І справді, незважаючи на те, що далеко в минуле відійшли події його

творів, але вони не втратили своєї актуальності. Навпаки, зараз у нашому

жорстокому і черствому до біди і горя світі як ніколи потрібними і

своєчасними є розмови про добро і зло у житті та серцях людей.

Додатки

Додатки

Додатки

Список використаних джерел.

1. Архів Володимира Винниченка // Літ. Україна – 1997. – 6 лютого

2. Барабаш Ю. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних

нотаток // Київ. – 1991. - №8.-с.120-126

3. Болюх О.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні

внутрішнього світу героїв // Культура слова: Між від. зб. –вип.

44.-к.,1993.-с.20-24

4. Винниченко В.К. Була, є й буде // Літ. Україна. – 1994.- 8

грудня.-с.5

5. Винниченко В.К. Намисто: Оповідання – К.: Веселка, 1989.-380с.

6. Винниченко В.К. Вибрані п’єси. – к.,1991, 370с.

7. Винниченко В.К. Раб краси.-к.: Веселка, 1994.-383с.

8. Винниченко Р.Я. Як писав свої літературні твори Володимир

Винниченко //Україна.-1992.-№10-11.-с.14-15

9. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні//

Хроніка – 200.-1998.-221-2.-с.186-213

10. Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя,

діяльність, творчість (навч. посібник для студ.-філол.)-к., 1996.-

256с.

11. Гнідан О.Д., Йолкіна Л.В. Винниченко – прозаїк очима укр..

критиків і читачів //В. Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до

портретів: Навч. посібник-К.: Вища шк., 1995.-с.50-77

12. Гриценко Т. Грані таланту Володимира Винниченка//Диво слово. –

1994.- №9.- с. 35-38

13. Єфремов С. Володимир Винниченко //Єфремов С. Історія укр..

письменства. 1989.-т.2.-с.290-298

14. Жулинський М. Володимир Винниченко (1980-1951)//Літ. Україна-

1989.-№48.-25 листопада.-с.6-7

15. Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка// Володимир

Винниченко. Заповіт борцям за визволення.-к.,1992.-123с.

16. Жулинський М. Щоденник Володимира Винниченка //Київ.-1990.-№9-11.-

с.88-90

17. Зінчук С.С. Володимир Винниченко (1880-1951)//Нові імена в

програмі з укр.. літ.: Посібник для вчителя. - К.: Освіта, 1993.-

с.125-145

18. Костюк Г.Володимир Винниченко: Біографічні нотатки// Рад. Освіта.-

1990.-27 липня.

19. Краснодемський В. Приємна несподіванка// Рад. Україна. - 1990.- 8

липня

20. Лащик Є. Винниченкова філософія щастя// Філософська думка.-1998.-

№1.-с. 136-155

21. Лозицький В. Йому завжди боліла Україна// Рад. Україна. 1990.-26

липня

22. Малець Л. Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка (за

матеріалами збірки “Намисто”)// Ур. Мова та літ-ра.-1997.-№4.-с.1-

2.

23. Марусин Т. Від французьких Альп до наших чорноземів// Пам’ятки

україни.-1994.-№1-2.-с.81-83

24. Мороз Л. Загадки Володимира Винниченка //Слово і час.-1993.-№5.-

с.40-46

25. Панченко В. “Бо я – українець”: Передмова// Володимир Винниченко

раб краси. -К.: Веселка, 1994.-с.3-21.

26. Панченко В. Молоді літа Володимира винниченка//Київ.-1997.-33-4.-

с.143-155

27. Панченко В. “Я хочу собою возвеличити укр.....”: Риси

психологічного портрета Володимира Винниченка// Березіль.-1997.-

№11-12.-с.155-167.

28. Підлужна Г. Позакласне читання школярів як педагогічна

проблема//Поч. шк.1998.-№7.-с.18-22

29. Скобелєва-Салогуб Н. Володимир Винниченко: про дітей і для

дітей// Слово і час. - 99.- №7.-с.60-67

30. Ткачук Г. Уроки зустрічі з книгою// Поч. шк. 1997.-№6.-с.24-28

31. Федченко П. Володимир Винниченко – художник// Київ.-1989.-“12.-

с.147-148.

32. Хміль І.С. Політична діяльність В. К. Винниченка//Укр. іст.

журнал.1989.-№7.-с.82-91.

-----------------------

Дипломна робота студентки V курсу

психолого-педагогічного факультету

групи ПК-53

Рудич Ольги Юріївни

Науковий керівник:

доцент Волочай Марія Петрівна

Страницы: 1, 2, 3